– Не страшися нічого. Мої подруги тебе не пізнають. Подумають, що ти давно втопилася і, як спитають, то кажи, що ти пішла купаться та й втонула… Ось пливуть і мої подруги…
Маруся глянула – аж видимо-невидимо! Уся вода вкрита човнами і все ж то пливуть дівки у такім точнісінько наряді, як у справникової дочки і в неї. Вийшли вони на берег, побрались за руки і парами пішли до хати, а справникова дочка взяла Марусю за руку та пішла й собі з нею. В хаті на столі світилася свічка і для кожної душі тарілка поставлена, ложки, виделки й ножі покладені, наче в панів. Усі повсідалися за стіл, сіла й Маруся.
– От бачите, я здогадалася, – сказала справникова дочка, – що поставила лишню тарілку, бо до нас сьогодні ще одна душа прибилася.
От почали вечеряти, і що за прехороша була вечеря! У всякій страві усе свіжа риба, були тут і раки, тілько не було хліба. За вечерею панянки розпитали Марусю, як вона втопилася, а коли всі поїли, то котрась сказала:
– Ходім – вже пора нам додому!
Тілько що сказала се – де тобі ділась і та свічка, і тарілки. Усе в одну мить щезло. Втоплениці повиходили з хати, а справникова дочка зосталась з Марусею позаду і йшли собі тихенько. Поки дійшли до верби, то вже там не було ані втоплениць, ані їхніх човників.
– Тепер скидай моє плаття і вдягай своє, – сказала панянка. – Я зараз прийду…
І в воду пірнула, та не надовго, бо незабаром випірнула з якоюсь писулькою.
– Ось на тобі оцюю писульку, неси її к моєму батечкові і оддай йому. А тепер прощай.
– Прощай, добрая панночко! – вклонилася Маруся. – Нехай тебе Біг благословить за твою добрість!
По обіді справник ліг відпочити. Недовго й спочивав, коли це входить лакей та й каже:
– Вас, барин, спрошує якась дівка і говорить, що їй неодмінно треба вас бачити.
– А какая там дівка? – спитав справник. – Веди сюда.
До хати увійшла Маруся.
– Я до вашої милости, – та й вийняла із пазухи хустку, звернула й подала йому писульку.
Справник розпечатав писульку, і з неї щось випало, завернуте в папірець. Він підняв і, не розвертаючи, почав читати писульку.
– Што ета такоє? – дивувався він. – Мні рука ета ізвісна, та не згадаю… Хто б се писав?
Дивуючись сьому, розвернув нарешті папірець і – побілів, як полотно. Він упізнав перстень своєї дочки, котрий вона завсіди носила і з яким утопилася. Тепер здогадався, чому те письмо видалося йому таким знайомим. Справник трусився, мов од пропасниці. Нічого більше не сказав Марусі, тільки:
– Іди собі… Я все зроблю, що тут пишеться. Освободжу від некрут твого Грицька і найду за нього некрута.
Тим часом Грицька й инших некрутів повели у станок. На кожного там дивиться лікар і кому каже «лоб», а кому – «затилок». Отой-то вже, кому скажуть «затилок», не знає, що й робить від радощів: пуститься необзир з хати і благословляє Бога, що його помилував. От так чує Грицько, що вже стали приймати некрутів з їх волости, і серце його шалено забилось. Аж ось:
ebooksa