– Таточку, таточку! – заметушилися дочки. – Де ж це ви забарилися? Ми вже вечеряти зібралися.
Мабуть, вони не бачили журавля, що стояв за спиною в Микити. Саме на ту пору увійшла й Степанида.
– Де ж це ти забарився? – спитала вона. – До млина ходив, чи що?
– Та де… Не був я в млині. Зате ось гостя привів. Та ще якого гостя!
Кирик Єлисейович ураз стрепенувся та почав чепуритися, скубати себе – зовсім, як журавель. Крила зашуміли, заклацав дзьоб по пір’ю так, що пух посипався. Дівчата зойкнули від несподіванки, а господиня аж розсердилася:
– А бодай тобі! Оце очі безсоромні! Знайшов собі забаву! Та ти що – дитина мала? Цілісінький день протинявся бозна-де, ще й журавля до хати заволік – нате, мовляв, тіштеся!
– Перестань торохтіти, Степанидо, як той віз незмащений. Спочатку діло спитай, а тоді й волай.
– А що тут питати? Знайшов діло – з журавлем воловодитись!
– Та щоб ти знала – це тобі не просто якийсь журавель, а сам Кирик Єлисейович Журавель. От! Не смій мені гостя кривдити, жінко, бо ще невідомо, чи не поріднимося часом.
– Авжеж, Степанидо Ригорівно, – втрутився журавель, – я вам не чужий. З Микитою Івановичем ми вже перебалакали і дійшли згоди.
Доньки, як теє почули, то враз їх наче вітром здуло – пішли по селу дзвонити, що батько вченого журавля до хати привів: людським голосом говорить!.. Хочете побачити? То йдіть до нас!
Тим часом Степанида підсіла до чоловіка, який уже примостився з журавлем коло столу, і пішла в них поважна розмова.
– А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі – хіба ж це чоловік? А бачиш таки – увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.
– Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим… е-е… паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то й зі самого Петенбургу?
– Отож-бо й воно, що ні… Кирик Єлисейович і в городі мешкав, і в селі сусідньому довго жив, хоч ми його й не знали. А зараз у його милості є аж п’ять сотень золотих дукатів!
– Ой леле! – скрикнула Степанида. – Та такого багатства, либонь, і в царській скарбниці нема!
– Царська скарбниця нехай собі й буде царською, а в нашого зятя своя скарбниця.
– Як же се – зятя?…
– А так. Бо Кирик Єлисейович задумали женитися та й, начувшись про наших дочок, прийшли оце на оглядини. Воно, звісно, і ми не останні на селі, хоч і нема стільки дукатів. Зате ж я виборним бував!
Степанида, прискаливши око, уважно розглядала гостя. Він уже не скидався їй на журавля, а таки на молодого парубка, з головою, правда, дещо огірковою, з довгим носом… «Що ж, – думала Степанида, – чимало яких голів та носів буває!.. А головне ж – гроші, гроші… золото…»
ebooksa