– Ага… Так от, бігме, не знаю, чим і зарадити. Бо то, бачите, Кирику Єлисейовичу, пастухи тільки у містах в плисових жупанах хизуються, а худобу їм хлопчаки пасуть. А у нас, у селі…
– Скажу вам по правді, що якби я не був пастухом на селі, то не здобув би того багатства, яке тепер маю… А було се так. Проґавив я якось вівцю. Я туди, я сюди – нема вівці, наче в землю запала. Коли дивлюся, а на однім горбку щось стоїть таке, наче вівця. Я до неї, а вона драпака, та якось так зовсім не по-овечому. Хотів я вже назад іти, але чую – щось під ногами задзвеніло. Розпорпав я землю, а там скарбонка з золотом. Я й отерп, очам не вірю, руками мацаю – золото, чисте золото, самі дукати!.. Тому то я й шукаю нареченої в чужому селі, а не в нашому. В нашому я хто? Кирик, пастух. А в чужому – Кирик Єлисейович.
– Умгу… Ну що ж… Видно й справді треба тобі допомогти.
– Авжеж, допоможіть, коли теє… Та щоб молоденька була, чепурненька…
– Гм… молоденька… Може, Хіврю?… Хоча ні, ця вже, здається, трохи увереджена… А то, може, Докію?… Ба й вона не підійде, занадто козириста… Ото хіба Меланку?… Ні, Меланка якась сухоребра і в літах…
– Зачекайте, Микито Івановичу, чого так далеко шукати, коли є під носом. У вас же самих дві дочки. І молоденькі, кажуть, і вродливі, і поведенції пристойної…
– У нас?… Гм… А таки є… Є дві дочки. Товар показний, під ляду не ховаємо, а доброму купцеві тільки тішитися будем… То, кажете, скільки там тих дукатів було?
– Зо п’ять сотень налічив.
– Ого! І де ж воно тепер те багатство?
– А я його закопа у іншому місці. Там таке безлюддя, що й дикого звіра не стрінеш, не те що…
– Ага. Ну, то чого козу за хвоста? Приходьте на оглядини – виберете, яку схочете.
– Тоді згода, Микито Івановичу!
– Згода то й згода!
Микита Іванович простягнув руку, а до нього потяглась журавлина лапка. Перед ним стояв таки журавель на одній нозі. Микита навіть ущипнув себе: «Що за чортовиння?!» У цей час над ними знову проплив журавлиний ключ, жалібно наспівуючи: «Іві, іві!» Микита відчув мурашки на спині. Щось тут не те, подумав, приглядаючись до майбутнього зятя. Як же се – і журавель ти, і людина начебто, і пастух, і скарбонка у тебе з золотом, та й одружуватися хочеш там, де тебе ніхто не знає… От коли б ти ще гроші приніс і сказав: дивіться, який я багатир! Ану котра вийде за мене?… А то, бачите, скарб невідомо й де. Знаємо ці штуки!
– Сумніватися зволите, Микито Івановичу? – мовби прочитав його думки журавель. – Що ж, як собі бажаєте. Ми знайдемо дівчину і деінде. Хотілося у вас посватати, бо начувся багато доброго… Та й взяв оце трохи зі скарбонки на всяк випадок, щоб… Але, як вам щось не до шмиги, то вмовляти не буду… Прощавайте…
– Е… теє то, як його… Зачекайте… Я не те, щоб сумнівався, тільки так собі розмірковував, що і як… Бо то ж таки не жарти! Ось я дивлюся на вас – звичайний собі чоловік: і жупан, і пояс розшитий з аглицької каламайки, і чоботи добрі, шкапові, з підковами, і шапка оно… Хоча, правда, голова в тебе, як огірок, і носяра довгуватий… А ще ж недавно – журавель журавлем…
– Хе-хе-хе! Микито Івановичу, та як же се, що ви людини від птаха ніяк одрізнить не можете?… Мабуть, тому, що без бриля на сонці сиділи. А день такий, що на сонці хоч пироги печи. От вам голову й припарило.
– А може бути, може бути… Гаразд, ходімо на село, до мене. Оглядини справимо, з бабою своєю перебалакаю, а там і дочку спитаємо одну або другу.
– Оце, Кирику Єлисейовичу, й хата моя, – сказав Микита, заходячи до себе у двір.
Вони зайшли в хату, за чистим дубовим столом сиділа білява дівчина і щось там шила, друга, чорнява, прибирала начиння на полиці. Господині десь не було, певно, пішла корову доїти.
ebooksa