– То яку ж це його милість сватає? – спитала вона.
– А яку захоче, – відказав Микита. – Думайте собі, Кирику Єлисейовичу – ви обох бачили. Білява – це старша, Тетяною звати. А чорнява – Люба, молодша. За поведенцію одвіт можу дати: дівки не шалапутні, хазяйновиті, а вже їхню вроду вихваляти – не батьківська справа. Самі й вибирайте.
Жених хотів, було, поклонитися, але стукнувся довжелезним, наче кістлявим, носом об стіл. Старі здригнулися.
– Старша, очевидячки, буде мені в сам раз.
– Старша то й старша, – підхопив Микита. – Чого мудрувати – зараз і присватаєм. І змовини владнаємо.
– Гов! Що це з тобою, старий? – здивувалася Степанида. – Дай лишень отямитися!.. Де ж таке видано? Не встиг наречений посвататись, а ти вже змовини затіваєш!
– А чого відкладати? Я так думаю: розпочав справу, закінчуй відразу, – додав і своє слово Кирик. – Ми б опісля з тестем пішли та й скарбничку принесли. І нареченій, і родині на радість.
– А закінчувати, то й закінчувати! – вдарив по столу Микита. – Тетяно!
Двері були відчинені навстіж, з сіней зазирали в хату жіночі й чоловічі голови, біля вікон стирчала дітлашня, парубки і сиві діди… До хати увійшов сусід Івашко.
– А що се у тебе за диво таке, Микито? – спитав він. – Увесь двір ще й вулиця забиті народом. Кажуть, якусь ти учену птаху спіймав? Га? Кажуть, чоловіком прикидається.
– Не мели дурниць! – сказав Микита. – А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?
– Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!
Микита як подивився, розлютився не на жарти й кинувся випроваджувати непроханих гостей. Скоро в сінях не було вже ані душі. В світлицю зайшли Тетяна і Люба. Господар, заспокоївшись, зачинив двері, узяв Тетяну за руку і, підвівши до гостя, сказав:
– Ось тобі, Тетяно, наречений. І розумний, і багатий.
– Який наречений? – скрикнула Тетяна, сплеснувши руками. – Оцей журавель? Господь з вами, тату! Що це вам на гадку спало глумитися?
Нареченого наче блискавкою викинуло з хати. Микита метнувся за ним, а мати в сльозах бідкалася коло Тетяни – бідолаху лихоманило.
Поволі пригасав каганець, вечеря стояла на столі неторкнута, сім’я чекала господаря, а його нема й нема. Давно вже вляглися в селі, часом тільки забрешуть собаки на вітер, півень прокричить своє кукуріку, на дворі прореве корова, або свиня зарохкає біля калюжі, а на вербі заспівають, зашелестять листочки, здригнуться гілки й затихнуть. Небо чисте, світле і синє, поцятковане зірочками. Рідко-рідко промигне хмарка якась – то заступить зірочки, то відкриє їх… А Микити усе нема й нема!
Де ж бо це й справді пропав наш Микита?… А він, бачте, вибіг з хати за журавлем. Ото, як дійшли до лісу, Кирик і сказав:
– Зачекайте-но мене, батьку, я за скарбом піду і сюди винесу!
Та й подався в саму гущу лісову, а Микита зостався окрай вівсяного поля та й чекає, чекає… Ось уже сплив місяць-повень на небо, дмухнув нічний вітерець, прокинулися дерева в лісі та повели межи собою звичайну розмову про те, про се – а Бог його й знає, про що!.. А Микита сидить на пагорбі та чекає, коли ж це вийде з лісу Кирик зі своїм золотом. Та ба, не йде чогось!.. Микита й зведеться з горба, і вперед-назад прошвендяється, знову вмоститься і задумається про свою родину, про зятя-журавля, про Тетяну… Чекає Микита і вже сердитись починає:
ebooksa