– Що ж він таке, у дурні мене пошив, чи що?… Та я йому, довготелесому, всі ребра переламаю!
– Ой, ой, ой! – запищав хтось Микиті понад самісіньким вухом. Микита озирнувся – нікого нема.
– Цить, шибенику! – крикнув він. – Ич, підслухав тай на язика й ухопиш! Дивись, а то обітну!.. Я, братику, не тютя якась, а старий виборний. Не вийдеш мені добром, сам знайду, за комір візьму, руки-ноги зв’яжу та становому й представлю!.. Чуєш ти?!
– Шуєш ти?! – озвалося в лісі з присвистом. Микита спалахнув: «Ех, раз мати родила!» – та й, згадавши, як колись гайсав по лісах за втікачами-рекрутами, ще коли виборним був, кинувся в саму гущавину. Іде, іде, аж глип убік: сидить під дубом журавель – вилитий Кирик Єлисейович.
– Ага, приятелю! – закричав Микита. – Дурити нас надумав?
Журавель хоч би слово промовив, хоч би ворухнувся. Зате з-за кущів вигулькнув другий журавель, а далі третій, четвертий – і ще, ще… Глянув Микита – весь ліс в журавлях. І на деревах журавлі, і в кущах журавлі, і в траві журавлі, і по ріці, що по той бік лісу, пливуть журавлі, і вівсами ходять журавлі!
– І що це за капость така? – затрусив головою Микита. – Ото їх нанесло сюди, мов саранчі якої, прости Господи!
Журавлі знялись і потонули в тумані, жалібне «Іві, іві!» пролунало у вухах Микити. Він перехрестився. Світало.
Повернувшись додому, Микита розповів усе жінці, а вона слухала та час од часу спльовувала. Думали вони удвох, думали, що за пригода з ними сталася, і ніяк не могли второпати.
– Ну не скажеш-таки, що не було у нас в хаті цього чуда! – говорила Степанида. – Було, сиділо осьо тут, балакало… Видать, якийсь німака заморський чаклуном прикинувся та й обморочив…
Тут саме вбігла Тетяна до хати уся в сльозах:
– Тату, таточку! І за що мені гріх такий? Носа не можна виткнути на вулицю! Всі так і обзивають: журавлиха! журавлиха!
– Ах вони ж пси прокляті! Чуже горе їм на сміх! Ну нехай начуваються, прикорочу я їм язики, як знову виборним стану.
Та коли й сам Микита на вулицю вийшов, то побігла за ним дітвора й кричала: «Журавель іде! Журавель іде!»
– Цитьте, пуцьверінки! – махнув палицею Микита.
А як увечері вибрався до міста, баби перешіптувалися: «Куди це наш журавель подався?», а вранці й дядьки гомоніли: «А що, чи вернувся вже журавель?» Так от і прозвали відтоді Микиту журавлем.
Тепер ви вже знаєте, звідки у нас беруться всі хитромудрі прізвища. Деколи далебі з нічого. Але, як по правді, то й у панів яких тільки прізвищ не бува! Деколи, цур їм, і не вимовиш, а як і вимовиш, то так і впадеш од сміху!
Микола Костомаров