– Мес’є Клод Турський, маляр з козацької держави! – проголосив чоловічок.
Клавдієві стало смішно. «Дурень, – подумав він, – яка там козацька держава! Хай йому біс!»
З-за столу підвелася постать елєґантного дідка в сніжно-білій перуці й блакитному костюмі.
– Вітаю вас, шановний майстре!
Клавдій відчув на собі погляди зібраних. Одні дивилися здивовано, другі привітливо. Бліді безбарвні обличчя, випещені за мурами замку.
Дідок повторив:
– Вітаю вас, шановний майстре!
Він підняв чарку з позолоченим вінцем, а за ним підняли і свої – усі гості. Маленький чоловік з восковим обличчям подав чарку Клавдієві. Запашне вино подразнювало ніздрі. Це не вино мес’є П’єра. Клавдій випив і за звичкою затиснув губи. «Цей дідок, мабуть, маркіз д’Анвіль», – подумав він.
– Так, майстре, я маркіз д’Анвіль.
Усі його думки вловлював дивний маркіз.
Маркіз знайомив П’єра.
– Маркіза Енріетта д’Анвіль, моя дружина. Моя дочка Аврора.
А далі маркіз виголошував прізвища всіх присутніх.
Схиляли свої наперучені голови маркізи, графи та иньші шляхетного походження гості маркіза д’Анвіль. Клавдій у відповідь хитав їм своєю обмоклою розкуйовдженою головою.
– Просимо! – сказав маркіз і вказав йому на крісло біля себе.
Бенкет. Розкішний бенкет. Дорогоцінні страви й вина.
Маркіз любовно гладив свої бліді пальці. Напроти нього Аврора та її великі чорні очі. «Бліде обличчя барви неспілого яблука», – Клавдій подумав про Буше.
А вино смакувало.
Він дивився на Аврору. Він не чув ні оповідань маркіза, ні мелодійного голосу свого сусіди де Кавін’яка. До нього усміхалась Аврора.
Він відчув, що хтось на нього вперто дивиться. Це був мес’є де Ман’є – сіре нерухоме обличчя, очі жаб’ячі. На шиї у нього виднів червонуватий пружок. Мес’є де Мен’є неспокійно прикривав цей свій знак коміром. «Противний він», – подумав Клавдій і відвернувся. Він поглянув на мадам де Мен’є. Вона усміхалася, розхиляючи блідо-фіолетові уста.