– Вина для майстра Турського! – це маркіз. Він злегка підняв руку, і вмить з’явився прислужник із чарками червоного вина. Саме тепер Клавдієві забажалося білого.
– Ми п’ємо тільки червоне, майстре!
Виперучені голови дам видавалися Клавдієві рухомими тістечками із стіжком збитої сметани. Він не хотів брати участи в гостині, йому хотілося бути на самоті з Авророю. Вона знову поклала долоню на його руку і провела в кімнату, куди вже не доходив гамір гостей. У кімнаті стояв його станок і коробка з фарбами.
– Тут буде затишно, – сказала вона, і він свобідно пригорнув її в лагідні обійми.
Уранці Мадлен занепокоїлась відсутністю Клавдія. Кудись поділось обурення, натомість зростав неспокій. Може, з ним щось трапилося, хвилювалася вона. Перешукала увесь парк д’Анвіль, усі його закутки, куди б могла потрапити нога Клавдія, але сліду ніякого не було. Він подався геть, бо, мабуть, збайдужів до неї. Вона була свідома, що його симпатія до неї не триватиме довго і знала, що він не плянував серйозних зв’язків на майбутнє, але вона любила його щиро і його близькість радувала її. Сумувала, бо любила. Більше не приноситиме вона йому ні сніданків, ні квітів; не братиме він її на руки, не відчує вона його ласкавих пестощів, які зміцнювали віру в його відданість. Якась злобна рука спустила куртину й накинула на неї тяжку кирею суму.
Уже три тижні проминуло, як Клавдій покинув корчму. Часом вдивлялася в замок і доріжку, що вела до нього, бо туди прямували його кроки, коли востаннє його бачила.
Сьогодні знову зупинилася біля вікна і вдивлялася у мовчазні мури. Хвилинами здавалося, що бачить його у вікні. Напружила зір… Затрусилися руки…
– Це він, справді він! – майже скрикнула вона й миттю побігла до батька. – Він! Він!
– Хто – він?
– Він! Клавдій! В замку. Я бачила його при вікні!
П’єр старався заспокоїти Мадлен і переконати в тому, що це її фантазії, але Мадлен не здавалася.
– Телефонуй до Парижа, до брата!
– Це коштує дорого!
– Вийшли телеграму!
– Це теж коштує чи не більше!
Мадлен уже не переконувала, вибігла на вулицю й побігла на пошту.
П’єр стояв зніяковілий і згодом пішов до дверей поглянути на замок. Він нікого у вікні не побачив.
Наступного дня, в полудне, приїхав брат Клавдія Орест. Мадлен чекала його на станції. Вона стояла біля виходу з великою карткою паперу, на якій було написано «Мес’є Турський».
– Ви, мабуть, мадмуазель Мадлен? Я – Орест Турський.
Вона із збентеженням обняла його за шию і заплакала.