Покоївка була бліда, і все в неї падало з рук.
– Що з вами, Франческо? Які ви неуважні! – сказала Марія.
Дівчина зупинилася і прошепотіла:
– Сіньора… стара Катерина каже, що в о н а сюди вернеться…
– Дурниці! Дивіться краще, що ви робите!.. – але сама при цьому здригнулася.
Того вечора її мав одвідати Бенедетто Порта і вона одпустила слуг раніше як завсіди.
– Сіньорі самій не буде страшно? – спитала друга покоївка, збираючись іти геть.
– Чого?
– Та так!
Дівчина пішла, і Марія зосталася сама. В ту ж мить їй здалося, що в покої хтось є, тільки вона його не бачить.
Надворі розгулявся вітер і добивався у віконниці. Иноді здавалось, що то добивається свідома істота, так ритмічно і так уперто стугонів він.
Марію охопив жах, вона боялася ворухнутися, оглянутися, хоч і здавалося, що поруч хтось стоїть. Вона була майже непритомна, коли прийшов коханець. Ледве її пригорнув, як у двері хтось постукав: раз, два, три…
Бенедетто одскочив від Марії.
– Увійдіть! – крикнула вона.
Але ніхто не увійшов.
Знову постукали.
– Увійдіть! – ще голосніше крикнула сіньора.
Знову ніхто не увійшов. Вона одчинила двері і виглянула у передпокій. Там нікого не було. У неї затрусилися ноги і ослабли руки.
– То, мабуть, вітер, – сказав непевним голосом Бенедетто.
В покої пролетів якийсь чудний згук, схожий на глузливий далекий жіночий сміх.