Ганна!.. У мізку родиться одно-одніське слівце – Ганна.
Розпливається у тисячні струї, рветься до очий – і сльоза починає на них мерехтіти… зразу дрібонька, як атом… росте-росте… наливається кров’ю серця, покриваються білим невинним серпанком любови… Не в силі дивитися на Ганну, не в силі знести її виду… Кап… Скотилася по мертвім лиці, заховалася у сивих сплетах бороди…
А струї не спиняються. Плинуть далі. Плинуть нервами до рук, до ніг… Юстишин схоплюється із ліжка, сідає на ньому: ноги спадають безсильно на долівку. Повертає очі туди, відки виринув привид…
Немає нічого. І стогін глибокий вилітає з грудей, глухий, придавлений. Голова повисає на грудях, повисає безнадійно.
Знов ліг на ліжку. Його вуха поразила німа тишина, що залягла кімнату. Вслухається в неї, чи не долетить до нього слабий віддих із сусіднього ліжка. Уриваний се був віддих, нездоровий… Прислухається йому, а думка так і не злітає з мізку: Чи довго іще?…
А нині?…
Іще раз почути той сухітничий віддих, іще раз відчути, як його теплі струї відлітають із слабої груди, розпливаються в повітрі, сідають на його устах, цілують їх, пестяться з ними… іще раз…
Дарма. Тепер він цілує холодну землю, мертву… і сам завмирає на ній. Зморозить вона його крила, зітне кров бліду…
Нараз починає щось ворушитися в пітьмі. Чи далекий клекіт гірського потока, чи шум столітніх смерек?… Німий зразу гамір росте, побільшується, набирає сили, строїться у голос – Ганни?
Так, так… се її… її голос… Чому ж він такий милий, такий приємний, такий ніжний?…
– Чи дожиємо, тату, тої хвилі, аби зажити спокійно, безжурно, випочити по трудах?…
– Чому ж би ні, Ганю?… При дітях склонимо свою стару, збідовану голову…
Мав він право говорити їй так? Крізь горло продерлися глухі беззвучні слова:
– Ні, ні…
Він потішав її лише.
Стрепенувся цілим тілом.
Із рогу кімнати виринула знов жіноча постать у чорній сукні, з блідим, мертвим виразом лиця. Пізнав її відразу.
– Ганю, Ганусю…
А коли привид щез, здавлений плач залунав по кімнаті, плач, що виривався хвилями розсатанілої гірської ріки з його серця і, як хвилі до побережної скелі, розбивався на піну в устах старця, летів на крилах піни крізь пітьму ночі аж там за місто, на гріб його Ганни, на свіжу могилу…
Утихло в хаті, починає втихати і в душі Юстишина.