Антологія української готичної прози. Том 2,

Спокій розливається в його серці. Біблійний спокій, який родиться під впливом віри у вищу власть, у тайну руку, що править людською судьбою.

І в мізку панує спокій. Лиш одна-одніська гадка заблукалася у тайні комірки, пронизується з одної в одну, ворушить, непокоїть усі нерви:

Чи довго ще?… Чи довго ще жити йому без неї?…

А серце старече, що ледве вже б’ється, все шепче та шепче:

Не довго… не довго…

Василь Королів-Старий

4.02.1879 р., с. Ладан на Прилуччині (Чернігівщина) – 11.12.1943 р., м. Мельник, Чехія.

Справжнє прізвище – Королів. Закінчив Полтавську духовну семінарію, де навчався із Симоном Петлюрою, та 1902 р. Харківський ветеринарний інститут. Виступав як публіцист. 1906 р. був арештований царською владою. Один з організаторів київського видавництва «Час». 1919 р. виїхав до Чехословаччини, пізніше викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах під Прагою. Друкував статті і нариси на громадсько-культурні теми в газетах «Хлібороб» (1905), «Рада» (1907–1914), «Засів» (1911–1912) та ін. Видав для дітей та юнацтва роман «Чмелик» (1920) – про мандри юнака з Полтавщини по світу, про любов до рідної землі, а також дві збірки казок. Залишив серію малюнків природи й побуту Закарпаття.

Оповідання опубліковане під псевдонімом В. Диканський у календарі-альманасі «Дніпро» на 1927 рік.

Вікно

Загін гучної слави отамана Сокола закінчував свою останню працю.

Червоні оточили ватагу одчайдушних повстанців, що так щасливо раз-по-раз вив’язувались з найскрутніших обставин й були рішучо невловимі. Але ж численний ворог, виведений з рівноваги дивовижною сміливістю маленької купки «бандитів», вирішив знищити їх за всяку ціну й пішов на Сокола великою збройною силою. І на цей раз Сокіл зі своїми «соколятами» вскочив у пастку, як миша. Правда, призвела до того не ворогова хитрість, бо Сокіл напевне знав і його велику силу й росполіг залоги. Але ж така вже наша вдача, що не маємо здібности на обрахунки. Тому незмінний успіх, що ходив за Соколом у всіх попередніх його наскоках, сп’янив самого отамана і його невелику ватагу.

– Бували і не в такій каші, то не посоромимо й тепер отаманової слави! – одноголосно ухвалили на раді «соколята» й пішли в божевільний напад просто в чоло ворогові.

Пішли – помилились: було вищим за людські зусилля прорвати вогненне коло.

Ще на початку, з раннього вечора, як тільки посутенів осінній день, щастя не цуралось «соколят», бо ворог не міг припустити, щоб миша сама кинулась на кота. В тім і полягав тактичний маневр повстанців. Ворог здригнувся й дорого заплатив за своє здивовання. Але вже через годину становище змінилось.

Тепер «соколята» ясно побачили скривлену посмішку смерти, та вже не було як тікати. Коли ж зненацька вимахнув у повітрі руками і сам Сокіл, а потім важко гупнуло його тіло на мокру стерню, – остання надія зникла.

– Брати!.. Не давайтеся в руки живцем, бо – все одно – живими не випустять. Вмирайте відразу, без зайвих мук! – з червоною піною на устах дав отаман свій останній наказ і випустив дух.

Козаки перехрестились і кинулись на кулемети, що клацали своїми сталевими зубами вже з трьох боків. На четвертому – була річка, на протилежному березі якої блиснули багнети в світлі прожектора…

Гарний, мов намальований, юнак Гнат Добривечір на мить оглянувся на сніп світла, що саме вирвався з прожектора. Немов той промінь одчинив у його голові вікно й освітив у пам’яти инший образ. Гнат побачив підзимок вдома, у рідному селі. Довга ніч втомлюється стерегти до ранку зелені озимини та золотий лист дерев, що під ранок місяць посипає срібним порохом свого білого сяйва. Ось блиснуло сонце, враз вимило місяшне бліде сяйво, почистило на ланах та пригорках довгі зелені килими, постелені поміж фіолетовими скибами зораної землі, на якій тремтить блакитне мережево, що спадає тінню з мосяжових та золотих листочків напів-оголених дерев.

Промінь прожектора мазнув юнака по пересохлих губах, немов глузуючи промовив: