Антологія української готичної прози. Том 2,
– Покинь, – озвався Гнат. – По диму впіймають, хай їй чорт тій кацапській юшці!
Але ж товариші, що враз побадьорішали, підкріпившись салом, не здавались. Щільніше позатулювали соломою вікна й вирішили спробувати нагріти воду на трісках просто на плиті, бо ж «дим піде горою по коритарах та на горище й здалеку видаватиметься лише імлою». Знали, що дурять самих себе, але ж така велика була спокуса!..
Теплою сивою шапкою затягло стелю, за якийсь час почала й шкварчати вода. Козаки лежали на долівці у м’якій соломі, відчуваючи з приємністю, як тепліша в хатині. А коли випили гарячого окропу, так розморило, що вирішили тут і спати.
– Зачинимо двері, все одно – вже жар вигасає! – сказав хтось.
Зачинили і враз поснули.
Гнат, що був наймолодший, а тому й найшвидше набирався сили, прокинувся за годину. Він ледве підвів голову, й ніяк не міг збагнути, де він. А, мов оливом налита, голова сама падала на солому. Тяжко відсапуючи, нарешті, отямився й збагнув, що в голові йому стугонить від чаду, бо на плиті ще й досі тліла одна суковатка.
– Хлопці! Чи ви ще там живі?
Ледве добудився, але вони обидва безвільно падали на солому.
Гнат скипів:
– Та чи ж на те ми втікали від кацапських куль, щоб поздихати тут від чаду? – й почав тягти за ноги товаришів.
– Покинь! – глухо відповів Андрій. – Відчини вікно, та й край.
Гнат, заточуючись, почав шукати вікна. Але ж у хатині було темно, як у труні. Помацав по стінах: нема вікна, нема дверей, немов усю хатину виложено зсередини соломою. Наткнувсь на стіл, на лаву, на плиту, на розламаний стілець і нарешті, намацав скло. Спробував відчинити – вікно не піддавалось.
– Та поможіть, братця, не відчиню сам! – попросив по дитячому.
– Оце напасть, – буркнув Андрій, – то видуши шибу!
Юнак притис шибу ліктем: шкло бринькнуло й полетіло скалками додолу. Потім так само придушив другу, відступив на крок і витягся на соломі. Йому видалося, що з вікна потягло холодним повітрям. Тоді навернув соломи на ноги й враз заснув.
Попрокидались аж за світла. Крізь заткнуті соломою вікна пробивались золотисті промінчики вранішнього сонця. Відтулили їх – всі шиби були цілі, хоча на соломі блищали шкляні скалки, що видушив Гнат з дверцят шкільної, колись бібліотечної, шафи.
Але ж юнаки не вчаділи: видимо, чад вийшов крізь нещільно причинені двері. Молоді тіла відпочили, сила вернула до них, а з нею – бадьорість і надія. І коли козаки йшли далі лісами до рідних сел, Гнат глибокодумно промовив:
– Цього випадку не забуду й до смерти, бо ж, панове-браття, хоча для життя й треба свіжого повітря, але ж часами вистарчає й самої віри, що те повітря є, чи… навіть тільки буде!..
Павло Богацький
