— Ви впевнені?
Вона не стала відрекомендовувати голомозого.
— Так, — повторив я. — Я згоден. За двох умов.
— Ми вас слухаємо.
— Перша: ви повинні гарантувати, що я вільний повернутися до України будь-якої миті, коли побажаю. Будь-якого дня, будь-якої години.
— У вас буде зворотній квиток із вільною датою… — почала Торнтон.
Я змахнув рукою, роздратований, що мене перебили.
— Ідеться не про зворотній квиток. Ідеться про свободу пересування. Я хочу, щоб ви, — я тицьнув пальцем в екран, — ви особисто повідомили посла України в США про мій приїзд. Він мусить знати про мене, про мого сина, про мету нашого приїзду та наше місцеперебування. Я хочу, щоб ви пам’ятали: у разі потреби я звернуся до посольства по допомогу. Із цим також пов’язані моя повна поінформованість і абсолютний контроль над усім, що стосуватиметься Теодора. Затямте: ви не маєте права навіть хусточку подати, щоб він висякався, не спитавши попередньо дозволу в мене. Якщо ви спробуєте зробити щось, на що я не дав дозволу, я телефоную послу й ми з вами прощаємось. Якщо я запідозрю, що ви щось приховуєте, я телефоную послу й ми з вами прощаємось. Зрозуміло?
Ліза зиркнула на високого чоловіка, що, склавши руки на грудях, стояв за агентом Джонсоном. З такої відстані я не міг розрізнити кольору його очей. Він кивнув.
— Добре, — сказала Ліза, — ми повідомимо посольство. Яка друга умова?
Я звів брови на переніссі.
— Моя дружина… Єва Лауда… на ній кредит. На машину. Вам це відомо?
Ліза кинула швидкий погляд на Ґарета.
— Так, відомо.
— Я хочу, щоб ви його виплатили. Повністю. До останнього євро.
Брови американки здивовано вигнулися.
— Я не розумію, як це пов’язано…
— Ніяк це, на хрін, не пов’язано, — обірвав її я. — Якщо вам треба, щоб я поїхав, ви мусите заплатити цей кредит.
Усе повторилося: поворот голови до довготелесого, його стриманий кивок.
— Добре, ми згодні.