Кілька секунд усі мовчали. Зрештою я знизав плечима й утомлено проказав:
— Тоді все.
Чоловік із виголеною до блиску головою сухо посміхнувся. Дужки довкола губів стали виразнішими:
— Будемо раді вас бачити, пане Белінськи.
Він поплескав Ґарета по плечі та зник з екрана.
Нам усе ж довелося зустрітися до вильоту. Дитячий закордонний паспорт Теодора був готовий 23 червня. Наступного дня, в середу, мені зателефонували з посольства Сполучених Штатів і повідомили, що формальності вирішено, я можу забрати візу. Єдина проблема полягала в тому, що я не міг вивезти сина за межі країни без письмового дозволу його матері.
Я повернувся з Києва у четвер увечері та — знадобилося кілька годин, щоб побороти себе, — зателефонував Єві. Набрехав про родичів у Сполучених Штатах, про те, що везу Тео на якийсь час на лікування, й пояснив, що мені потрібна її формальна згода.
— Я хочу побачити Теодора, — позбавленим емоцій голосом проказала вона.
— Забудь, — я ледве говорив, так сіпалось обличчя. — Після того що сталося, я не віддам його тобі. Просто забудь! Ти навіть не торкнешся до нього!
— Я не прошу багато, — її голос ламався. — Дозволь мені зустрітися з ним до виїзду.
— Ні! Як ти можеш просити про таке після того, що сталося?
Єва схлипнула:
— Те, що відбулося між нами, його не стосується.
— Його викрали! — закричав я. — Його викрав той непотріб, з яким ти спала! Якби в малого був нежить, він би задихнувся зі скотчем на роті в тому довбаному ліфті! Як це, на хрін, може його не стосуватися?!
— Я не хотіла!
— Я тебе ненавиджу!
Ми все дужче й дужче розпалювалися.
— Невже ти думаєш, що я… — Єва, захлинаючись, ридала. — Якби я знала, я б не змогла… Я не думала, що все так обернеться… Я все підпишу, зроблю, що захочеш, але дай мені побачитися з ним. Один раз — і все. Я прошу тебе — єдиний раз!
Щось усередині мене обірвалося. Гнів вичах.
— Одна година. Завтра ввечері.