— Добре, — вона по-дитячому безпорадно шморгнула.
— Він буде з моєю матір’ю.
— Так.
— І спробуй лише відмовляти його від поїздки!
— Я не буду. Обіцяю, що не буду.
Я розірвав зв’язок і відкинув телефон подалі від себе.
У п’ятницю ввечері Єва, Теодор і моя мама повечеряли в ресторані New York Street Pizza в торговому комплексі «Злата Плаза». Після вечері Єва завела малого на третій поверх до «Леопарку», втім, Тео не мав бажання гасати лабіринтом чи з’їжджати на гірках. О 21:00 мама з малим уже були вдома.
Наступного ранку, в суботу, ми з Євою зустрілися в нотаріуса. Щойно я побачив її, м’язи грудей, живота й стегон болюче напружилися, а стравохід обпекло щось гаряче, немов ковток віскі.
Вона прийшла в легкому платті блідо-рожевого кольору з тонким білим паском і в бежевих туфлях на високому підборі-шпильці. Гарна, як завжди, і водночас якась наче розчавлена. Якби замість рожевого вдягнула чорне плаття, хтось сторонній, напевно, припустив би, що повернулася з похорону. Вона мовчки підписала папери, після чого ми разом вийшли на вулицю.
— Я закрив кредит, — сказав я.
Над нами розкинулося небо кольору вилинялих джинсів. Повітря аж світилося, звідкись долітав запах квітів. Я не дивився на Єву, тож не знав її реакції.
— Звідки гроші? — зрештою озвалася вона.
Я спершу хотів відповісти «нізвідки», та передумав.
— Це не мої. Вважай, що гроші Тео.
Вона не стала розпитувати. За мить я таки відважився повернути голову й поглянути на неї. Розфокусованим, незрячим поглядом Єва тупилася поперед себе, обома руками стискаючи тонку ручку бежевої, під колір туфлів і плаття, сумочки.
— Не говори йому про мене погано, — тремтячим голосом попросила вона.
— Я не говоритиму йому про тебе взагалі.
Вона не зронила більше ні слова. Не виказала розчарування чи обурення, не поцікавилася, коли ми летимо та коли я планую повернутися.
Нічого більше. Все. Кінець. Ще кілька секунд я постояв упівоберту до неї, чекаючи невідомо на що, а потім закрокував геть.
Ліза Торнтон замовила квитки на 29 червня. «Австрійські Авіалінії» зі Львова до Вашингтона з пересадкою у Відні. До цього часу Теодор достатньо зміцнів, щоби витримати трансатлантичний переліт. Принаймні мені так здавалося. Я поступово розтлумачував йому, що ми їдемо до іншої країни, за океан, що летітимемо літаком, що там, де житимемо, люди розмовлятимуть іншою мовою, й узагалі там будемо лише я та він і більше нікого знайомого. Проблем не виникало. Тео довіряв мені та, схоже, вважав майбутню подорож чимось на кшталт чергового спільного виїзду в місто, лишень не машиною, а літаком, і трохи на довше, ніж ми зазвичай каталися. Важче було пояснити, чому ми не можемо взяти із собою його маму.