— Так, як ми пішли від мами?
Я збагнув, що прикусив нижню губу лише тоді, коли відчув у роті сталево-кислий присмак крові.
— Десь так. Приблизно…
767-й застиг, вирівнявшись уздовж осі злітної смуги. Салоном прокотилося скрипуче: «Cabin crew, seats for departure[42]». Двигуни заревли, літак затремтів, рвонув уперед. Прискорення м’яко втиснуло моє тіло в крісло. Тео висмикнув навушник із вуха, неначе заспокоюючи, погладив Юаня Михайловича та прикипів до ілюмінатора.
За хвилину лайнер став на крило та почав набирати висоту.
Частина 3
Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що.
Shine bright like a diamond…
Шасі широкофюзеляжного літака «Австрійських Авіаліній» торкнулись асфальтового покриття злітно-посадкової смуги 33L у міжнародному аеропорті імені Тарґуда Маршалла[43] о 20:05 за східноамериканським часом. Незважаючи на формальну приписку аеропорту до американської столиці, він обслуговував і Вашингтон, і Балтимор, причому був розташований значно ближче до останнього. Посадка пройшла м’яко — ні хмари, ні вітер не заважали. Торкаючись головами, ми з Тео визирали крізь ілюмінатор. Занурене в оранжеву імлу призахідне сонце вкривало позолотою вигнуті в різні боки «лапи» терміналів А та В. Попід довжелезними скляними будівлями стояло сім чи вісім синьо-червоних Boeing 737 компанії Southwest Airlines[44]. Наш лайнер загальмував, розвернувся та потягся на північний схід. Він проминув термінали C та D, крунув на північний захід і через хвилину зупинився навпроти одного з вільних ґейтів міжнародного термінала Е.
Під час десятигодинного перельоту я трохи поспав. Тео, на відміну від мене, за майже двадцять годин у дорозі ні на мить не склепив очей. Стоячи в черзі перед лінією паспортного контролю, малюк позіхав і тицявся носом мені в ногу.
— Втомився?
Хлопчак заперечно мотнув головою. А потім, подивившись на затиснутого під пахвою плюшевого коалу, сказав:
— Юань утомився.
«Отже, таки втомився».
Ми без проблем пройшли паспортний контроль і митницю, за чверть години забрали багаж і о 20:50 опинилися в залі прильотів термінала Е. Там на нас чекала Ліза Джин Торнтон.
Американка помітила мене першою та помахала рукою. Я махнув у відповідь і попрямував до неї.
— Вітаю! Як почуваєтесь? Як подорож?
На ній була синя приталена блузка, вузька чорна спідниця до колін і чорні балетки.
— Нормально, — кисло відповів я.
Ліза перевела погляд на Теодора й, посміхнувшись, нахилилась.
ebooksa