— Де він зараз? — її очі забігали, вона роздивлялася кімнату за моєю спиною. — Що це за будинок?
— Будинок під Балтимором, — відрубав я. — Тео грається надворі. Пробач, у мене немає ні часу, ні бажання теревенити з тобою. Чого тобі?
— У Тео завтра день народження…
Я грубо обірвав її:
— Пам’ятаю й без тебе.
— Я хотіла привітати його, — краєчки брів поповзли вгору: — Він же і мій син також.
— Після того що ти зробила, він більше не твій син, — процідив я. — Якщо буде потрібно, я готовий відстоювати це в суді.
Погляд потьмянів, Єва опустила голову:
— Я просто думала привітати його…
— День народження завтра, — констатував я.
Вона помовчала. Потім підняла голову, і я зауважив на її віях сльози.
— Я зателефонувала, щоб попросити тебе… щоби завтра… ти дозволив із ним поговорити… хоча б кілька хвилин…
Невідомо, як Тео дізнався. Відчув щось? Аж від басейну почув її? А може, то я своїм підвищеним тоном голосу привернув його увагу. Не знаю. Хай там як, але тієї миті я кинув погляд на двері веранди й побачив на порозі Теодора. Темно-карі очі хлопчака були широко розплющеними, в лівій руці він стискав обліпленого піском пластмасового солдатика американської армії.
— МАМО! — вереснув він і протупотів до мене, залишаючи на вимитій до блиску підлозі сліди з піску.
— Тео! Хороший мій! — Єва наблизила лице до камери, щокою збігла сльоза. — Як ти там? Мені так сумно без тебе!
Малюк сів перед ноутом, склавши ступні перед собою, й почав захоплено розказувати:
— Тут басейн, і тато вчив мене плавати! А Джеремайя зробив мені пісочницю, і я там граюся солдатиками. Мамо, Джеремайя, він весь чорний, хоча тато сказав, що так говорити негарно. А ще я торкався дельфінів!
Він ще не виглядав таким збудженим за весь час у Америці. Він ніколи так не радів, коли її не було поряд, сприймав усе як належне, не виказуючи емоцій, зате тепер… Гіркий колючий клубок підкотив мені до горла.
— Ти плавав із дельфінами? — здивувалась Єва.
— Ні. Торкався просто. А вони так смішно… — хлопчак зморщив носа й затих.