— Ніби так, — озвався Джено.
Довга тінь повзла підлогою до Тео. Хлопчак не рухався. Чоловічий силует зупинився за кілька кроків від Теодора, тож його тінь майже торкалася хлоп’ячих ніг. Я, доктор Далтон і Кардона нахилилися до монітора. Як і раніше, злегка звужене донизу лице виглядало розмитим, голова нагадувала недбалий шарж, однак сновидіння все ж було достатньо чітким, щоби розгледіти рух його губів і підборіддя.
— Щось говорить, — прошепотів Далтон.
Раптом зображення на екрані завібрувало. Попелясті стіни бункера стали прозорими, крізь них, то з’являючись повністю, то розчиняючись у сірості, проступала залита сонцем галявина — соковита трава, підбілені вапном дерева, клітки з тваринами на задньому плані. І розстелена ковдра — просто на траві. Я впізнав Рівненський зоопарк, звичне місце нашого з Тео відпочинку. Кілька разів галявина різко яснішала, проте щоразу зображення на екрані бралося брижами та меркло. Зрештою яскрава зелень зникла. Свинцеві відтінки згустилися, й Тео знову опинився в сірому бункері. Високий чоловік, поманивши його рукою, зробив крок у напрямку ліфта.
— Він кличе його до ліфта, — приглушеним голосом мовив я.
Ніхто не відповів. Високий віддалився ще на крок.
«Він заманює його до ліфта».
Тео не рухався.
«Опирайся, — подумки наказав я, — не слухай його!»
І тут Теодор, неначе зачувши мене, позадкував.
Реакція чоловіка здивувала. Він здригнувся й, закрутивши головою, почав озиратися, так, ніби… на що там, на хрін, озиратися? ти ж серед бетонних стін! …ніби дослухався голосу з бетону. Голос, якого там — у сновидінні мого сина — не мало би бути. Чоловік раптом розкинув руки й закричав — чорні риски прорізали невиразне обличчя в місці уявного рота. Теодор зупинився.
Скажений ірраціональний страх охопив мене.
«Не зупиняйся, тікай! — я весь зіщулився й на кілька секунд заплющив очі. — Тео, стін немає, це все не по-справжньому! Просто біжи!»
До цього часу не знаю, що сталося. Я розплющив очі якраз учасно, щоби побачити, як Теодор уві сні мчить геть, а коридор секунду потому вицвітає й розповзається, закручується вихорами, ніби вихлюпнута у коловорот фарба. Згенероване сканером зображення якийсь час мигало, після чого на екрані помалу позначилися білий диван, біла шафа, ваза з квітами та наполовину затулене портьєрою вікно. Тео повернувся до спальні, крізь вікно до кімнати вливалося денне сяйво, що вказувало на те, що він усе ще в сні. Зображення «лежало» на боці, так, наче транслювалося із перекинутої на бік відеокамери. За мить картинка здригнулась і почала рухатись.
— Він сідає в ліжку, — прокоментував Джено Кардона.
Я механічно кивнув. Виглядало так, мовби Тео, лежачи в ліжку, розплющив очі й тепер повільно сідав — зображення на моніторі досягло 90°, — водночас повертаючись лицем до дзеркала. Пізніше, осмислюючи події тієї божевільної ночі, я вирішив, що причиною було світло. Те кляте денне сяйво, що цілковито збило нас із пантелику. BrAD Pro Scanner зчитував візуальні образи з мозку Теодора, а в малюковій голові кімнату заливало світло, тож ми всі — і я, і Далтон, і Джено Кардона — вирішили, що малюк бачить сон. Ми горбилися за велетенським монітором у тісній півтемній комірчині для спостереження, й ніхто з нас не здогадався подивитися, що насправді відбувається за шибою — у спальні.
На екрані з’явилася тінь, і Тео скинув голову. Перед ним, у проході між дзеркалом і ліжком, стримів високий чоловік, чіткий, як ніколи, зі страшно перекошеним обличчям. Він змахнув руками, а тоді заметався від вікна до столика під дзеркалом і назад, лишаючи по собі шлейф із чогось подібного до чорного піску.
Мені стало зле. Я раптом збагнув, що ми загралися.
— Почекайте, так не можна!
Мене ніхто не почув. Від недоброго передчуття защеміло під серцем, долоні вкрилися плівкою холодного поту.