— Угу, — гмикнув Далтон і відсунувся.
Повернувся Джено, поставивши переді мною паперовий стаканчик із кавою. Я подякував і пустив його до монітора. Тепер перед комп’ютером сиділи Далтон із Кардоною, я ж перемістився у торець стола й погано бачив, що саме програма генерує на екрані.
Якийсь час Тео снилося, що він летить у літаку. Більшість картинок так чи так була пов’язана з нашим перельотом через океан: зліт і набір висоти наді Львовом, повернення до ангара для перевірки літака у Відні, сам політ над Атлантикою. Я встиг без поспіху допити каву, перш ніж Тео ривком змінив позу та провалився у швидкий сон.
— Починається, — без особливого інтересу проказав Джено.
— Га? — доктор Далтон, який знову закуняв, закліпав сонними очима.
Я підвівся та став за його кріслом, щоби бачити екран.
— Десинхронізація, — Джено тицьнув пальцем у ЕЕГ-хвилі. Високоамплітудну повільну активність змінили швидкі низькоамплітудні ритми, що вказували на перехід до швидкого сну та, відповідно, найяскравіших, емоційно забарвлених сновидінь.
— Бачу, — згодився Далтон.
Я прикипів до головної панелі. Кільканадцять секунд екран залишався темним. Потім ураз, за одну миттєвість чорнота зникла — Тео наче розплющив очі. От тільки перебував він не у напівтемній спальні, а в яскраво освітленому бетонному коридорі.
— Схоже на бункер, — прокоментував лаборант.
Далтон зосереджено мовчав.
Ми бачили сон очима Тео. Метрів за десять від того місця, де малюк опинився на початку швидкого сну, бетонна галерея впиралася в ліфт. Я не сумнівався, що то ліфт: двостулкові двері були точною копією дверей ліфта в нашій багатоповерхівці. Тео потупцяв на місці, а тоді, вві сні, озирнувся. Позаду коридор витягувався ще на десять метрів і обривався глухою стіною. Скидалося на те, що ліфт — єдиний вихід із бункера.
Доктор Далтон глипнув на мене:
— Вам там видно — хлопчик у ліжку?
Я примружився. Тео, як і під час попередніх трьох сеансів, не вставав. У півтемряві спальні я заледве розрізняв його згорнене клубочком під ковдрою тіло та худенькі руки, що обіймали плюшевого коалу.
— Поки що лежить.
— Добре.
Далтон утупився в екран.
Коли Тео у сні повернув голову та знову глянув перед собою, двері ліфта вже стояли відчиненими. За ними відкривалася залита зеленкуватим світлом тісна кабіна. М’яке зелене освітлення контрастувало з колючим монохромним сяйвом, що обтирало стіни бункера. Коридором до малюка повільно наближалася висока постать.
— Той самий? — Енді Далтон потер підборіддя й тицьнув пальцем у сіро-коричневий силует.