— Чорт забирай, нарешті! — вигукнув незнайомець, підносячи над головою обидві руки. Він наче не бачив мене.
— Хто? — Енді Далтон повів головою до телевізора.
— Реннер — Волнеру, сім ярдів, тачдаун.
На екрані йшов повтор короткого пасу та пробіжки ресивера до залікової зони; рахунок змінився на 6—30.
— Хто це, в біса, Реннер?
— Третій за сьогодні квотербек, щойно вийшов — на початку чверті. Але він не в команді, не підписаний іще[98].
Далтон знизав плечима:
— Може, й правильно. Флакко[99] час на пенсію.
— Їм усім з такою грою час на пенсію.
Я все ще стовбичив на порозі, нічого з того, про що вони говорили, не розумів і починав дратуватися:
— А ви не…
Доктор Далтон махнув рукою на одне з крісел:
— Сідайте, — і, ніби прочитавши мої думки, додав: — Джено все підготує без нас.
Спершу мене аж викручувало: і Далтон, і азіат здавалися розхлябаними, незібраними й незосередженими, так, мовби той довбаний футбольний матч був важливішим за майбутню операцію. Втім, згодом клекіт у грудях стишився: я збагнув, що це тільки ззовні. Чоловіки нервували, й голосно ввімкнений звук і підкреслено емоційне обговорення матчу, в якому їхня команда поступалася з розгромним рахунком, мали на меті одне — приховати крайнє напруження.
Baltimore Ravens програли 17–40. Буквально через кілька секунд після закінчення останньої чверті до кімнати зазирнув Джено Кардона:
— Докторе, все готово.
Азіат підвівся. Енді Далтон повернувся до мене, його очі тривожно виблискували:
— Ви можете почекати тут.
Усі були бліді, мовби тальком присипані. Я, напевно, теж.
— Дозволите мені з вами?