— Пускати азот?
— Ні.
— Пульс двадцять два, рваний ритм, падає. Тиск також знижується — шістдесят на тридцять… шістдесят на двадцять…
Мене знудило. Я уявив, що трапиться, як почну блювати посеред операційної, й гіркий клубок відступив, але на Тео дивитися більше не міг.
Далтон щось натиснув на контролері конвектора:
— Ставлю майже на тридцять два[104].
— Температура тіла?
— Вісімдесят три[105], — Джено швидким рухом протер очі, закліпав. — Пульс — п’ятнадцять… докторе, пульс — чотирнадцять…
Далтон спохмурнів:
— Він не витримує. Ми ж не маємо на меті його заморозити.
Я стиснув кулаки та заплющив очі. Останнім побачив, як азіат незворушно кивнув:
— Пускай азот.
Компресор за барокамерою шумно зашипів, на якийсь час стало тихо, а потім тишу розірвав дзвінкий від напруження голос Джено:
— Зупинка дихання, — пауза; на панелі, за якою стояв лаборант, гучно пікнуло, — і-і-і… зупинка серця.
Хтось тихо шморгнув. Я розплющив очі та підхопився, від чого запаморочилось у голові. Щоб утриматися на ногах, мусив спертися на стіну. Енді Далтон строго зиркнув на мене:
— Ви о’кей? — він непомітно кивнув Джено, щоб той у разі чого перехопив мене. — Пане Белінськи?
«А це ж лише початок, — подумав я. — Найстрашніше ще попереду…»
— Він мертвий? — я не впізнавав власного голосу. Повітря в операційній скидалося на розпечені вихлопи з печі, я не міг удихнути на повні груди, перед очима все пливло. — Скажіть, він уже мертвий, так?
— Він не мертвий. Ваш син у стані контрольованої клінічної смерті, — Далтон демонстративно поглянув на наручний годинник. — Через хвилину ми повернемо його до життя. Присядьте, будь ласка.
Але я лишився на ногах.