Уночі докучали кошмари. Щось моторошно-безформне, без виразних упізнаваних обрисів переслідувало мене темними вулицями незнайомого міста, раз у раз примушуючи прокидатись, тож я не надто здивувався, коли за двадцять до сьомої вчетверте чи вп’яте за ніч без усякої причини розплющив повіки. Я лежав на правому боці, обличчям до виходу на балкон, марно хапаючись за уривки снів, що вислизали зі свідомості. Цупкі темно-коричневі портьєри затуляли вікно, та понад підлогою тягнулась яскрава, немов розплавлений метал, смужка світла. Промайнула думка, що день буде погожим, і тільки після того я повернувся на лівий бік.
Теодора не було.
Що дивно — тобто, що здивувало мене значно пізніше, коли подумки повернувся до цього епізоду, — спочатку я не насторожився. Поклав руку на зім’яте простирадло й відчув тепло, яке ще зберігав матрац. Потім зиркнув на стіну, що відмежовувала простір готельного номера від ванної кімнати, й прислухався.
Тиша.
Усе ще без занепокоєння я встав із ліжка, підступив до дверей туалету і приклав до них вухо. Зсередини — жодного звуку. Відчуваючи, як у нутрощах ожили й заворушилися перші холодні черв’яки, неголосно постукав:
— Тео? Ти тут?
А тоді погляд натрапив на вимикач світла — і за мікроскопічну мить у шлунку виросла бездонна вирва, а груди водночас пронизали тисячі голок. Увімкнувши світло, я рвонув на себе двері. Всередині ванної нікого не було.
— ТЕО!
Серце несамовито застрибало в грудях, і в самих лише трусах я вискочив у готельний коридор. Спершу повернув голову праворуч. Уздовж стін тягнулися неглибокі ніші з дверима готельних номерів, метрів за двадцять від мене галерея закінчувалася вузьким вертикальним вікном. Після півтемряви своєї кімнати я мусив мружитися, та, попри це, відразу побачив, що коридор безлюдний. Навряд чи Тео зайшов до якогось із номерів. Тоді я повернув голову ліворуч. Сонячне світло з північного боку готелю було не таким яскравим та ще й уливалось у вікно під кутом, тому не досягло далеко. Лампи не працювали, і та частина коридору, що вела до ліфтів, розчинялась у темряві.
Я кинувся ліворуч і зупинився тільки тоді, коли замість затоптаного багряно-зеленого килима відчув під босими ступнями холодні плити вестибюля. На ліфтовому майданчику світла вистачало — над головою горіло кілька люмінесцентних ламп. Ні на що особливо не сподіваючись, я зазирнув у коридор південного крила.
Порожньо.
— Тео! — паніка, немов пожежа, ширилася тілом. — ТЕО-О-О!
Я очманіло крутив головою, не знаючи, за що хапатись і куди бігти, коли погляд наштовхнувся на півсферичну камеру спостереження під стелею на початку коридору в північному крилі.
«Бляха, камери! Він має бути на камерах!»
Я натиснув кнопку виклику ліфта й, подумки проклинаючи себе за те, що не здогадався вдягтися відразу, рвонув до своєї кімнати. Через півхвилини я помчав назад, з розгону застрибнув у ліфт і спустився на рецепцію.
О такій годині в холі Hunter’s Creek Hotel було малолюдно. На диванах супроти рецепції сиділи літня пара й жінка з двома дітьми. За стійкою — сонні й вим’яті після нічного чергування — стояли гладкий охоронець у сірому мішкуватому костюмі (з рацією та газовим балончиком, причепленими спереду до пояса) й невисокий худорлявий консьєрж із акуратною борідкою та носом із горбинкою.
— Доброго ранку, сер, — консьєрж умить відчув, що в мене щось трапилось. — Чим можу допомогти?
Я перевів очі на огрядного охоронця. Проскочила думка, що в костюмі він з біса схожий на мішок із апельсинами.
— Мій син… — повітря враз скінчилося, і я голосно кавкнув. Потім опустив голову, глибоко вдихнув і почав знову: — Мій син щойно зник. Я прокинувся, а його немає в номері. Знаю, у вас на поверхах мають бути камери, так? Знайдіть його, будь ласка! Подивіться, куди він пішов!
На мить запала мовчанка, я зіщулився, наготувавшись почути, що камери не працюють, або з якоїсь причини не ведуть запису, або…