Вона випросталася, вп’ялася в мене налитими кров’ю очима й нічого не відповіла. Мовчки розвернулася, дістала з шафи жакет, пом’яла його в руці, розмірковуючи, чи вдягати зараз, чи на під’їзді до «Чорної перлини»; зрештою вирішила вдягнути. Єва завжди була мерзлячкою.
— Чому ти запізнився?
— Ноут, — сказав я, ігноруючи її запитання. — Мій ноут, — на її вилицях проступили м’язи, губи стислися так, що майже зникли з лиця. — Розслабся, я не маю претензій, я просто хочу знати, якщо ти користувалася моїм…
— Та не чіпала я твій ноут! — майже прокричала Єва. — Відійди, я спізнююсь!
Я звільнив їй дорогу й демонстративно підняв руки в жесті «о-мені-так-страшно-я-здаюсь». Єва схопила сумочку та вискочила з квартири, намагаючись грюкнути дверима, проте я вчасно спіймав дверну ручку. Дивлячись, як дружина, вистукуючи носком черевичка по бетонній долівці сходового майданчика, тисне на кнопку виклику ліфта, я буркнув те саме, що й американцям двадцять хвилин тому:
— Гарного дня.
Вона змовчала. Я зачинив двері.
Відчуття відсторонення від реальності, змішане з ненаситною порожнечею в грудях і животі, коли здавалося, що в нутрощі накачали інертного газу, а шкіру вимастили невидимим шаром слизу, що притуплює чутливість і знижує здатність концентруватися, вже давно стало звичним. Воно з’являлося після кожної безсонної ночі. Спочатку зникав апетит і починали тремтіти руки, потім пришвидшувалося серцебиття та закладало вуха, попри посилення на тлі розміреного внутрішнього гулу зовнішніх звуків. Речі ставали пласкими, а шуми — тонкими та писклявими. Я вловлював найменший шурхіт у квартирі, чув гупання ліфтових дверей кількома поверхами нижче, вигуки Тео встромлювалися в голову, немов лезо сокири. Для більшості людей день лише починався, з вікон у квартиру лилося денне світло, а я совався кімнатами, наче шмаркля у скафандрі, розуміючи, що мушу лягти спати, інакше гіршатиме, і водночас відчуваючи ірраціональне роздратування від необхідності спати вдень.
Я зайшов подивитися на драконів із «Зачарованого лісу», потому перевдягнувся у домашню футболку й почовгав на кухню. Зварив вівсянку, дві сосиски, настругав у миску помідорів з огірками, залив їх соєвим соусом, змішаним із французькою гірчицею, та щедро посипав усе молотим перцем. Насамкінець поставив на конфорку чайник і сів снідати.
— Чаю не хочеш? — гукнув малому.
— Ні-і-і, — долинуло з дитячої.
— Добре, — буркнув собі під ніс.
За мить:
— Тату! Та-а-а-ту!
— Га?
— Можна я ввімкну комп’ютера?
Грудка вівсянки застрягла в горлі. Тео вмів користуватися не лише YouTube. Півроку тому він навчився вмикати мій ноутбук чи, якщо точніше, півроку тому ми з Євою вперше зауважили, що наш син знає, як увімкнути ноут і запустити браузер. Ввести youtube.com у рядку адрес він поки не міг, але це його не зупиняло. Соваючи мишею, Теодор відкривав порожню вкладку, на якій Firefox відображав найчастіше відвідувані сайти — Facebook, «ВКонтакті», Twitter, YouTube, вхідні листи на Gmail, сторінку новин «Української правди», — після чого клацав по «плитці» для запуску YouTube.
— Можна? — не дочекавшись відповіді, Тео прибіг на кухню. Русява голівка виглядала з-за одвірка. — Я буду дивитися «Ніндзяґо»!
— Вмикай, — дозволив я. — Але, як поснідаю, заберу ноут на трохи, мені треба перевірити пошту. Домовились?
Малий кивнув і затупотів назад до дитячої кімнати.