— Добре.
«Добре, що ти достатньо дорослий, щоб, залишившись без нагляду на чотири години, не спалити квартиру».
Я чекав, що малий піде, проте голова стриміла на місці.
— Коли ми підемо на батут?
Який, у дідька, батут? Пальці несамохіть потягнулися до спини. Все тіло пронизувало хворобливе відчуття ломоти. Мене млоїло від самої згадки про лист. Я вагався, не знаючи, як на нього реагувати. І ніби цього всього було замало, ввечері на мене чекало водійське крісло Nissan Almera та кілька годин катання нічним містом.
Я погамував слабкий стогін:
— Одягайся, — я тицьнув на шафу в кутку навпроти ліжка. — Вирушаємо, як тільки будеш готовий.
— Ура-а-а! — Теодор увірвався в кімнату та розчахнув важкі дверцята шафи. — А що вдягати?
Я задер голову й визирнув у вікно. Хмар поменшало, але навряд чи повітря встигло прогрітися.
— Бери джинси на підтяжках, футболку й светр. Светр можеш вибрати сам. Ти вже дорослий.
— З «Тачками»?
— Ага. Тільки якщо він чистий.
Тео занурився в недбало накидану купу одягу, шукаючи червоний светр із «Тачками», а я провів пальцем по екрану смартфона. Лоб наморщився: телефонувала Єва. Дивно. Вона телефонує вдень лише тоді, як щось трапляється. Для того щоб вона зателефонувала сьогодні, тобто після вранішнього інциденту, мусило статися щось справді серйозне, щонайменше землетрус якийсь. Я натиснув на «Виклик» і відкинувся на подушку.
— Алло! — відгукнулася дружина.
— Телефонувала?
— Так, — невелика пауза. — Я тебе розбудила?
Голос був на диво спокійним. Примирливим навіть. «Хоча ні, — проскочило в голові. — Не те». Щось більше. Її голос здавався злегка наелектризованим і водночас… ласкавим.
Ласкавим?
— Так, я заспав.
— Пробач.