— Нічого, я однаково мав уставати. Поведу малого до фонтанів. Що хотіла?
Останнє запитання прозвучало грубо, тож зазвичай Єва огризнулася б. Я чекав, що вона от-от виплюне щось образливе у відповідь, але, на диво, тон дружини не змінився.
— Ти сьогодні ввечері таксуєш?
Урешті я збагнув, що вона має намір щось просити.
— Так. Ти ж знаєш.
Пауза.
— Я не встигну повернутися до вечора, пробач, — Єва стихла, я теж не поспішав озиватись, і тоді дружина спробувала виправдатись: — У нас завал, замовлено всі номери, в бенкетній залі святкують день народження. Щойно зателефонував депутат облради та забронював на десяту вечора велику сауну. Я мушу бути тут. Я не зможу повернутись о восьмій.
— Коли зможеш приїхати?
Чверть хвилини зі смартфона не долинало ні звуку. Я поглянув на екран, щоб переконатися, що зв’язок не перервано.
— Боюсь, я не звільнюся раніше як опівночі.
Тобто вона з’явиться вдома о другій ночі.
— Не проблема, — відрубав я.
Я чекав, що Єва говоритиме далі. Мало бути щось іще. Те, що вона допізна затримається на роботі, не могло стати причиною солодкуватості та ще чогось дуже незвичного (благання?..) в голосі. Вона знала, що мене не доведеться вмовляти залишитися з Тео, — мені не вперше, не звикати, — а тому я очікував, що вона театрально прокашляється й почне наступну фразу: «Я ще хочу попросити тебе…» Проте Єва нічого не попросила.
— Дякую, — сказала вона. — То ти не поїдеш?
Я не міг не поїхати, і їй це відомо. Ми пропускали четвертий платіж.
— Візьму Тео із собою.
— Добре. Поцілуй його за мене.
Я відшукав очима сина. Тео відкопав потрібний светр, але, витягаючи його, вивалив увесь уміст полиці на підлогу й тепер стояв посеред колготок, футболок, трусів і шортів, думаючи, як усе це різнокольорове щастя заштовхати назад до шафи. Я перевів погляд із купи одягу на ноутбук, що лежав на підлозі біля ліжка.
— Слухай, почекай… Вибач за те, що сталося вранці. Я не хотів спізнюватись.
— Все гаразд, Мироне. Будь ласка, не зачіпаймо цього.