Дякую за розуміння!
Увесь цей час я тримав телефон біля вуха. Єва мовчала. Я повернувся до списку діалогів і клацнув по повідомленню Бóргіва, адресованому мені. Воно виявилось ідентичним пересланому Євою. Знадобилося кілька секунд, щоби здогадатися про розсилання подібних листів усім друзям і підписникам Єви.
— Бачу, — витиснув із себе. Дружина німувала. — Ну… — я гарячково намагався відшукати необхідні слова. Не хотілося завдавати ще більшого болю, проте, як на гріх, нічого підбадьорливого не знаходилося (в самого за грудниною неначе риболовний гачок засів), — на це слід було очікувати.
Короткий схлип, секундна пауза — й у динаміку все затихло. Єва розірвала зв’язок. «Молодець, — свиснуло в моїй голові, — вмієш підставити плече, коли треба».
Через двадцять хвилин те ж саме повідомлення, додавши стислий коментар «бачив?», перекинув Рома Цезарко. Я відписав, що бачив, і вийшов із мережі.
Єва повернулася додому рано. За чверть до п’ятої вхідні двері квартири відчинилися, дружина кинула сумку біля порога, безшумно роззулася, мовчки прослизнула до спальні та, не роздягаючись, упала на ліжко. За кілька хвилин я пішов до неї, сів у ногах. Штори з ночі залишалися опущеними, й у кімнаті панувала півтемрява, проте я однаково побачив схожі на звивисті висохлі річища сліди від сліз на Євиних щоках. Вона не плакала. Просто лежала й дивилась у стелю. Я намагався щось сказати, усвідомлював, що моя присутність має сенс, лише якщо не мовчатиму, неначе витесаний із каменю потворний ідол, але язик немов задерев’янів. Якщо почну говорити, доведеться розповісти, що сталось учора вночі, а потім порадувати новиною, що не таксуватиму впродовж найближчих кількох місяців і… Несподівано я збагнув: розмови не уникнути, бо зізнаватися буде потрібно — як не сьогодні, то завтра чи післязавтра (швидше сьогодні ввечері, коли не поїду таксувати).
Зрештою я видобув із себе:
— Як ти?
— Усе добре. Нормально.
Голос справді звучав нормально, але з правого ока щокою прокотилася сльоза. Мені стало жаль її, жаль нас обох, бо навіть у найоптимістичнішому маренні я не міг уявити, щоби протягом найближчих кількох місяців на нас чекало щось хороше. До горла підступила гірка хвиля, я розтулив рота, але слова підтримки так і не полилися. Я враз подумав, яким фальшивим видається тепер усе промовлене мною вранці — ми обов’язково впораємось, ми все подолаємо, — фальшивим не лише для Єви, але й для мене самого, й тому не видав ні звуку.
Єва відсунулась:
— Ти не розумієш, тепер усі дізнаються, — вже і лівою щокою пробігла сльоза. — Це все вибудуване на повазі, моя робота… Мене поважали, мою думку цінували, бо вважали, що я успішна. Я була взірцем, мені навіть заздрили, а тепер… — сльози закрапали частіше. Єва смикнулась і затулила обличчя долонями: — О Боже, як соромно! Я — лузер, і тепер усі, всі, всі про це знають!
Я німував, мнучи пальцями картате покривало, і міркував, що відтепер мені відомо, як почуваються собаки, які прагнуть, але не можуть висловити те, що бовтається в їхній голові.
— Чому ти мовчиш? — звернулася крізь сльози Єва.
«Бо те, що я говоритиму, не висушить твої сльози».
— Мироне!
Я перевів погляд на неї й уже звично дібрав найменш доречні слова:
— Ти драматизуєш. Зараз такий час. Ну, дізнаються вони, що з того? Начхати! У цьому немає нічого ганебного.
Єва відмахнулася й заплакала ще дужче:
— Тебе ніколи не цікавило те, що я відчуваю! Ти не чуєш мене, ти просто не вважаєш за потрібне почути, не намагаєшся допомогти!