— Мироне?
— Так, — я впізнав її. Впізнав із півслова.
— Це Ліза Джин Торнтон.
— Я вас слухаю.
— О боги, чому ви не відповідаєте? — американка здавалася розлюченою та наляканою водночас. Мені стало геть паскудно від думки, що мало трапитися, щоб примусити її голос звучати саме так.
— Мені не висвітився ваш номер, мій телефон…
— Де ви? — перервала вона.
— На роботі, в Zoom Support. А що?
— Хто у вас удома? Хто на цей момент за вашим домашнім комп’ютером?
— Я не… — спину ще дужче пробрало морозом, хоч до обличчя підступила чергова хвиля жару. Отак я й почувався: верхня частина грудей, шия й обличчя палали, а шлунок і все, що нижче, стискалося від замогильного холоду. — Моя дружина… там лише моя дружина, — я знав, що це не так, із Євою був Теодор, але вирішив про це не казати.
— Півгодини тому надійшов новий лист, — рубонула Торнтон.
— Що?!
— Півгодини тому з вашої поштової скриньки надіслано нове попередження.
— Бляха, знову?
«За що? — подумав я. — За що мені це все?»
— Так, тільки цього разу не на офісний мейл, а на приватну скриньку одного із вашингтонських агентів.
— Про що лист?
— Про заплановані Ісламською Державою теракти у вашингтонському метро.
— Це неможливо. Вдома лише моя дружина. Лізо, вона до цього не причетна. Вона в Америці ніколи не була. Я не впевнений, чи вона взагалі здогадується, що таке Ісламська Держава!
— Лист не завершено.