Наді мною, дивлячись убік, стояв Чедвік Босман.
— Так?
— На хвилинку.
— О’кей.
Я поставив термінал на паузу, хоча й так розумів, що його деактивовано, зняв навушники та закрокував за Чедвіком до ігрової кімнати. Ми зупинилися попід широченними, на всю стіну, панорамними вікнами. Внизу шуміла Соборна. Чедвік обернувся, й лише тепер, за денного світла, я побачив, що він блідий як крейда. На американцеві лиця не було. Тридцятичотирирічний Чедвік виглядав, наче мрець, їй-богу, мов мертвяк, який до всього від страху перед смертю наклав у штани.
— Чедвіку, тобі недобре? — чверть години тому, коли я заглядав до його кабінету, з ним усе було гаразд.
— Де твій телефон? — переляканим голосом спитав Чедвік.
— Мобільний? — я ковзнув долонею до кишені та витягнув свій Samsung Galaxy. Екран був чорним, неактивним. — Я вимкнув його.
— Вмикай. Тебе шукають.
Серце загупало, гаряча кров ринула під пахви, на шию, до вух і щік.
— Хто? — я відчув, що червонію, й одночасно натиснув кнопку ввімкнення. Телефон ожив, почалося завантаження операційної системи Android.
— Щойно ти пішов, мені зателефонувала якась жінка, відрекомендувалась агентом ФБР, запитала про тебе, запитала, чому ти не відповідаєш на виклики, — затараторив Чедвік. — Я спершу хотів пояснити їй, що ти за терміналом, працюєш, а потім вирішив, якого біса, ну, подумав, хтось бавиться, і послав її. Через п’ять хвилин мені зателефонував наш генеральний менеджер зі свого дому неподалік Індіанаполіса. І це незважаючи на те, що в Індіанаполісі зараз четверта ранку. Уявляєш? Там четверта ранку, а він однаково зателефонував. Він сказав, що прилетить до України та власноруч поламає мені хребет, якщо я ще раз здумаю відшити федералів.
— Бляха… — прохрипів я українською.
— У тебе проблеми, Мироне?
Так, у мене справді проблеми, хоч і не такі, як гадав Чедвік Босман. Від хвилювання тілом ширилася нудотна пульсуюча хвиля жару. Операційна система завантажилася, на екрані вигулькнуло повідомлення про три нові виклики, як і раніше — з невідомого номера.
— Вона зараз зателефонує, — пробелькотів супервайзер. — Тобто мені здається, що…
— Я з’ясую, Чедвіку.
— О’кей, о’кей.
Я відвернувся та відійшов у куток. Чедвік Босман переступав з ноги на ногу, кілька разів нервово підносив долоню до лиця, тягнучись пальцями чи то до рота, чи то до підборіддя, але щоразу зупинявся, не торкаючись обличчя, а тоді, втиснувши голову між пліч, залишив ігрову кімнату. Упершись спиною в одну з металевих опор, що ділили панорамне вікно на секції, я не відводив очей від затиснутого в долоні телефона й чекав. Жар то спадав, то посилювався. Неспокій переброджував на страх, від якого м’язи живота дерев’яніли, а шкіру довкола хребта пощипувало від холоду — відчуття виникало таке, нібито мій тулуб загортали у вологу марлю. Я вже знав, хто телефонуватиме, знав, що нічого доброго від тієї розмови не варто очікувати, й основне — я ледь не задихався від поки що розмитого, але безперечно реального передчуття, що все це якось пов’язано з моїм малим. Через хвилину після того, як Чедвік Босман зник за скляними дверима, смартфон ожив. Спочатку ввімкнулася вібрація, потім на екрані висвітився напис «Вхідний виклик», а нижче під ним — «Невідомий номер». Я торкнувся пальцем кружечка із зеленою слухавкою і приклав телефон до вуха.
— Алло.