Отже, істоти десь неподалік.
Стукіт «гідравлічного молота» не стихав, але тепер його супроводжував якийсь крихкий чавкотливий звук, начебто палю заганяли не в землю, а під панцир гігантського жука.
Рута метнулася назад до кімнати. Пенал, яким Тимофій притиснув аркуш, стояв на місці, сивий від пилу. Дівчина скинула його зі столу, змахнула ребром долоні порохняву, схопила папірець і, заклинаючи, щоб напис не вицвів, розгорнула.
Напис таки збляк – його ледве можна було роздивитись у півтемряві, – та все-таки, примружившись, Рута прочитала: «РОМЕЙКИ».
Сім літер.
Не міг вибрати щось коротше, – насупилася вона, – і зрозуміліше.
Гупання на заході раптом урвалося. Через секунду пролунав сухий тріск, а за ним розкотистий гуркіт, від якого задвиготіла земля. Якоїсь миті підлога загойдалася так сильно, що дівчина мусила розвести руки, щоб утримати рівновагу.
За мить усе стихло.
Забравши аркуш із собою, Рута повернулася до кухні. Поклала його на стіл, щоби бачити напис (неначе боялася, що він зміниться чи вона його забуде). Потім із дерев’яної підставки ліворуч іржавої раковини дістала маленький ніж (також іржавий), перевернула долоню тильним боком догори й, закусивши губу, взялася літера за літерою видряпувати на зовнішньому боці лівого передпліччя слово з папірця. Р… О… М… Е… Вона дійшла до Й, коли небо немовби обвалилося, чорнота потекла по гілках на вікна та водночас зі сходового майданчика за вхідними дверима долетіло тихе шкрябання.
Рута інстинктивно відсахнулася від шибки. Серце загупало так часто, що здавалося, ще трохи – й вибухне. Вона згадала про Тимофія. Хвилина вже мала спливти. Чому він її не розштовхує?
Буди, – подумки наказала дівчина, – буди. Швидше!
Вовтузіння за дверима не припинялося. Рута, вирячившись, завмерла на порозі кухні, й тоді на дверну ручку натиснули. Раз. Удруге. Втретє. Дівчина, глушачи переляканий скрик, затулила долонями рота.
Двері було замкнено.
Секунду чи дві панувала тиша, а тоді ручку засмикали знову – з подвійною силою. Рута навшпиньки прослизнула до великої кімнати й усілася на диван, нібито вірила, що, перебуваючи на тому самому місці, де провалилася в сон, пришвидшить пробудження.
Буди! Будь ласка!..
У двері вдарили: спершу легенько, потім двічі поспіль і значно дужче.
Рута заплющилася.
Витягуй мене. Ну ж бо!
Вона змежила повіки так щільно, що заболіли очі, проте… нічого не сталося. Лише гепання у двері зазвучало гучніше. Рута відчувала, як на кожному ударові стрясається повітря у квартирі.
Через кілька секунд до гупання додалося невиразне шелестіння. Рута насторожилась і, розплющивши очі, збагнула, що звук надходить не від дверей, а з протилежного боку будівлі – хтось скрадався крізь чагарник під вікнами. Наступної миті шарудіння перейшло у тріск, гілки заворушилися, настирливо застукотіли об шибки, і Рутине волосся стало дибки.