– Я думав, ти розплачешся.
– Уже все гаразд.
– Це добре, – він зробив поверхову затяжку, випустив дим ніздрями. – А тепер розказуй, що мені з тобою робити?
Рута скоса глипнула на диван.
– Не дай мені заснути. Я четвертий день на енергетиках, у мене тиск, напевно, під сто шістдесят, і серце болить так, наче його кислотою роз’їдає, але я помру, якщо засну.
– Окей, – кивнув він. – Що далі? Який у нас план?
Рута шморгнула й тильним боком долоні змахнула сльозу з кутика ока.
– Якщо чесно, то саме це я хотіла запитати в тебе.
Хлопець затягнувся, пустив дим носом.
– Тоді все спочатку. Поясни докладно, бо я досі не дуже доганяю, що й до чого. – Він покрутив «вейп» у долоні. – Тобто я відразу зрозумів, що в тебе не все гаразд із головою, але тільки зараз усвідомив, що психіатр тут навряд чи допоможе.
Дівчина скорчила гримасу, мовляв, не смішно, а потім узялася розповідати, цього разу без поспіху та значно більш детально: химерні сни, вбивство Якова Чорная, сварка з батьком, загибель Іллі Ісаєва, розрив із сестрою, невдала спроба суїциду, реанімація, чорні стіни спальні, поява істот у снах, зустріч із Яковом Демидовичем, розмова з Анною, поїздка до Тернополя та спроба помиритися із сестрою, зрештою рішення «оживити» Іллю. Під кінець Рута описала, як загинула Анна, дала прочитати її повідомлення у Месенджері, а також озвучила ті кілька слів, що встигла переписати зі щоденника. Коли вона закінчила, на обличчі Тимофія Русецького застиг доволі дивний вираз – і спантеличений, і зацікавлений водночас.
– І це все вві сні? – водячи стуленими вказівним і середнім пальцями по губах, поцікавився він.
– Це не зовсім сон, – заперечила дівчина. – Воно за відчуттями нічим не відрізняється від реального життя. Я ніби переходжу між двома кінозалами.
– Може, це якась пухлина в мозку? – насупився хлопець. – Ну, знаєш, бувають такі пухлини, від них галюцинації, то, може, ти галюцинуєш так, що… м-м… – Він утратив віру в те, що говорив, задовго до того, як затнувся.
– Я тиждень пролежала у тебе в реанімації. Мені все тіло скололи голками, вибрали аналізів на рік наперед. Думаю, якби там щось було, – вона промовисто постукала пальцем по скроні, – ти б сказав. Або мені, або батькам. Крім того, не забувай про Анну Ігорівну. Я переконана, той чувак, що робив розтин, ну, з яким спілкувався мамин бос, із радістю вхопився б за можливість пояснити її смерть пухлиною мозку. – Рута відвела погляд і затихла.
Це не пухлина. Якщо, звісно, не вважати «пухлиною» трильйони додаткових зв’язків між нейронами її мозку.
Тимофій утупився розмитим поглядом поперед себе. Кілька хвилин обоє мовчали. Дівчина дала йому трохи часу оговтатись, а тоді з величезним зусиллям, нібито їй доводилося перевертати язиком каміння, витиснула із себе кілька запитань:
– Ти зрозумів, чому Анна вирішила вийти на твого батька? Знаєш, що означає «Веріан»?
Хлопець продовжував дивитися в порожнечу й довго не відповідав. Рута намагалася зловити його погляд, проте той немовби вислизав.
Зрештою анестезіолог неохоче мовив: