– Ходімо, – покликав хлопець.
– Куди?
– Треба заїхати до батька по інструкцію до «Веріана». – Він ніби прочитав її думки. – Це просто апарат. Сумніваюся, що мій батько зможе краще за мене в ньому розібратися.
99
Розмова тривала понад три години, і коли Тимофій із Рутою залишили квартиру, сонце вже перевалило зеніт. Вони дворами пройшли до продуктового магазину «Джокер», навпроти якого хлопець ставив свою «Панду», сіли в душну машину та рушили на захід.
За кермом Тимофій Русецький заспокоївся й дав лад думкам. Поки їхали Соборною, він заново, без поспіху, прокручував у голові все почуте від Рути. Переосмислював. Шукав альтернативні пояснення або неув’язки в її історії. Ні того, ні того не знаходив, але що більше міркував про Рутину розповідь, то неймовірнішою вона йому здавалася. Доводилося буквально ламати мозок, аби переконати себе, що робить усе правильно.
За нічним клубом «Лагуна» Тимофій повернув на південь і, спустившись кількасот метрів вулицею Дворецькою, зупинив «Панду» за півдесятка метрів від в’їзду на подвір’я ошатної багатоквартирної п’ятиповерхівки.
Небо знову захмарилося. Заглушивши двигун, хлопець поклав лікоть на кермо та глянув на Руту. Кілька секунд німував, очі невпевнено бігали.
Вловивши помітну зміну на його обличчі, Рута мовила:
– Ти передумав?
Погляд зупинився на дівчині. Тимофій раптом пригадав, як вона зсунулася диваном і як за півхвилини, виявивши відсутність дихання, він заходився реанімувати її, подумав про порізи на її передпліччі та про зухвало кинуте «Ромейки». Вона не могла знати назву села. Просто не могла. (Як і про двірники, зрештою. Чи про фотографії на його смартфоні.) Тимофієва мама померла від раку 2008-го, батько невдовзі одружився вдруге, тож про село, в якому народився дід по материній лінії, було відомо… Русецький замислився. Та, власне, крім його батька, нікому.
– Ти не віриш мені, – від хвилювання Рута почала затинатися.
– Як тобі пояснити… – Хлопець відвів очі та потер долонею кермо. – В таке непросто повірити. Ми знайомі з тобою трохи більше як добу, а я вже ладен вдиратися посеред ночі до протипухлинного центру. Тож у мене час від часу виникає таке… таке дивне відчуття: я і розумію, і не розумію водночас, як до такого докотився. – Побачивши, як блідне дівчина, анестезіолог поквапився додати: – Але я зроблю все, що треба, не хвилюйся, бо…
Він стиснув губи так, що на підборідді проступили зморшки. Зрештою, заспокоював він себе, навіть якщо Анна Чорнай і Рута божевільні, припікання блакитної плями не завдасть непоправної шкоди. Разове точкове ураження навіть доволі значною дозою радіації навряд чи матиме якісь трагічні наслідки. Якщо хоч якась частина з того, що розповіла дівчина, все-таки правда і знищення ядра locus coeruleus допоможе їй, Тимофій лише порадіє. Якщо ж ні, тобто якщо вона й далі дійматиме його, він із чистою совістю виставить дівчину за двері.
– Бо?.. – звела брови Рута.
– Нічого. Кажу ж: я зроблю все, що можу. – Він узявся за ручку дверцят. – Почекаєш тут?
– Так, – дівчина кивнула, – почекаю.
Хлопець відчинив дверцята, поставив ногу на асфальт, а тоді озирнувся. В очах щось промайнуло. Рута подумала, що Русецький, напевно, дуже втішився б, якби, повернувшись, не знайшов її в машині, і з притиском повторила:
– Я чекатиму на тебе в авто.
– Окей.