Випроставшись, дівчина стривожено закрутила головою. Що за фігня? Де всі?
Від бордового легковика навпроти пошти її відділяло не більше як двадцять кроків. Рута метнулася до машини й, затуливши обличчя долонями, припала до вікна. У салоні нікого не було. Ключ стирчав у замку запалювання. Дівчина поклала руку на капот. Ще теплий – двигун начебто щойно вимкнули.
Крихітні жовті фари по краях капота розмірено блимали.
Піддавшись імпульсу, Рута оббігла автомобіль і смикнула за ручку дверцят з боку водія. Машина виявилася незамкнутою. Дівчина сіла на водійське сидіння, натиснула на педаль газу та провернула ключ у запалюванні. Двигун умить завівся. Вона не мала водійських прав, але кілька разів, здається, у восьмому класі, Григір починав учити її кермувати, тож уявляла, як зрушити машину з місця.
Увімкнувши першу передачу, Рута відпустила зчеплення й утопила педаль газу. Легковик смикнувся, і двигун заглух. Вона знову завела його, цього разу відпустила зчеплення плавно, й машина рушила. Дівчина перемкнулася на другу, потім на третю передачу та покотила на схід, назустріч сонцю.
Рута їхала прямо, нікуди не звертаючи. Четверту передачу вмикати не стала, просто тиснула на акселератор, ігноруючи надривне гарчання двигуна. Вона проминула автостанцію, обласну лікарню, міський зоопарк і вирулила на естакаду, за якою починалася київська траса. Всюди бачила порожні автомобілі й не бачила людей.
Через дві сотні метрів після розв’язки вигулькнула заправка «SOCAR». Дівчина різко загальмувала, вистрибнула на асфальт і, лишивши машину посеред магістралі, пробігла повз колонки для заправляння до стильної білої будівлі з темними вікнами. Розсувні двері з тихим шурхотом розчахнулися перед нею. Рута ступила досередини. Тут горіло світло, десь шуміла вода, на столику ліворуч входу стояв паперовий келих із недопитою кавою, проте за касою нікого не було.
– Є хто? – у Рутиних очах застигла покинута дитяча коляска. Від самої думки про неї шкіру пробирало морозом. – Є хоч хто-небудь?!
Тиша.
Дівчина затремтіла, повернулася надвір і згадала про Тимофія Русецького. Він повинен знати, що сталося. Вона дістала телефон, натиснула бокову кнопку й завмерла з роззявленим ротом. Обидва індикатори стільникового покриття – і «Київстар», і «life» – були неактивними. Жодної риски, ніякого зв’язку. Хоча шокувало не це. Рута вп’ялася очима в екран, не розуміючи, чому годинник на смартфоні показує той самий час, що й у момент її пробудження,– 9:19 ранку.
Заряд батареї впав до 93%, а час не змінився.
Рука з телефоном опустилася. Дівчина звела голову – на трасі навпроти не було ні дерев, ні звукового бар’єра – й потягнулася очима до горизонту. Її приголомшений погляд поступово склянів від жаху.
Низькі кудлаті хмари й далі пливли по небу, проте сонце не рухалося. Висіло на тому самому місці, що й кілька хвилин тому.
Удалині над пагорбами розгорталося сіре полотнище дощу.
Тхнуло сирою землею…
107
– Як таке могло статися?
Відтоді, як Євген Домбровський, завідувач відділення інтенсивної терапії міської лікарні, засмаглий чоловік із подвійним підборіддям і широко посадженими скаламученими очима, зайшов до палати, Аміна й на мить не відпускала Григорової руки. Вчепилася обома долонями та горнулася до чоловіка так одчайдушно, так розпачливо, що лікарю здавалося, ніби сплуталися не лише їхні руки та думки, а й внутрішні органи. Як громом прибите подружжя немовби зрослося в один організм.
– Я добре знайомий із Русецьким. Тямущий мужик, – низький грудний голос різав повітря, неначе ножем. – Його син нещодавно влаштувався до нас анестезіологом.
«Навіщо мені знати про його сина?» – із безсилою, адресованою в нікуди люттю подумала жінка.