Доки світло не згасне назавжди

22
18
20
22
24
26
28
30

Аміна обережно, мовби боялася побачити велетенського павука, повела головою в той бік, куди дивилася донька.

– Що стіни?

Рута не вірила в те, що чує.

– Вони чорні, мам.

– Так, вони чорні, і що?

– Ще вчора тут були шпалери. – Дівчина продовжувала шепотіти, нібито боялася, що від звуку її голосу кімната оживе та почне звужуватися довкола неї.

Мати повільно – дуже повільно – похитала головою. Її проникливий погляд застиг.

– Тут не було шпалер уже три роки.

Тієї миті Руті здалося, що грудка з жовчю, яка підпирала горло, луснула, й пекуча рідина потекла легенями, роз’їдаючи артерії, трахеї та бронхи. Серце несамовито калатало, дівчині бракло повітря, одначе вона намагалася дихати неглибоко, нечутно, щоб не виказувати свого хвилювання. Рута здавлено промовила:

– Огидні блакитні шпалери із сірим геометричним візерунком.

Аміна заперечно мотнула головою.

– Ні. Я не розумію, про що ти говориш.

Майже хвилину по тому обоє мовчали. За цей час Рута помітила, що зникли не лише шпалери. Шафа для одягу стала інакшою, колір панелей був не кремовий, а сірий із глянсово-білими вставками.

– Як? – розгублено видушила Рута.

– Що як? – Мати нервово перебирала пальцями край халата.

– Ви пофарбували їх за ніч?

Збагнувши, що бовкнула дурницю, Рута прикусила губу.

– Не розумію, про що ти, – голос Аміни усе ще був спокійним, ось тільки очі зрадливо сіпалися. – Ти сама їх фарбувала!

Рута не відступалася:

– Коли?