Аміна обережно, мовби боялася побачити велетенського павука, повела головою в той бік, куди дивилася донька.
– Що стіни?
Рута не вірила в те, що чує.
– Вони чорні, мам.
– Так, вони чорні, і що?
– Ще вчора тут були шпалери. – Дівчина продовжувала шепотіти, нібито боялася, що від звуку її голосу кімната оживе та почне звужуватися довкола неї.
Мати повільно – дуже повільно – похитала головою. Її проникливий погляд застиг.
– Тут не було шпалер уже три роки.
Тієї миті Руті здалося, що грудка з жовчю, яка підпирала горло, луснула, й пекуча рідина потекла легенями, роз’їдаючи артерії, трахеї та бронхи. Серце несамовито калатало, дівчині бракло повітря, одначе вона намагалася дихати неглибоко, нечутно, щоб не виказувати свого хвилювання. Рута здавлено промовила:
– Огидні блакитні шпалери із сірим геометричним візерунком.
Аміна заперечно мотнула головою.
– Ні. Я не розумію, про що ти говориш.
Майже хвилину по тому обоє мовчали. За цей час Рута помітила, що зникли не лише шпалери. Шафа для одягу стала інакшою, колір панелей був не кремовий, а сірий із глянсово-білими вставками.
– Як? – розгублено видушила Рута.
– Що як? – Мати нервово перебирала пальцями край халата.
– Ви пофарбували їх за ніч?
Збагнувши, що бовкнула дурницю, Рута прикусила губу.
– Не розумію, про що ти, – голос Аміни усе ще був спокійним, ось тільки очі зрадливо сіпалися. – Ти сама їх фарбувала!
Рута не відступалася:
– Коли?