– Ти забула?
– Коли?
– Три роки тому.
Упершись підборіддям у коліна, Рута опустила погляд. Мати підступила ближче, але на ліжко не сіла.
– Руто, послухай. Я не хотіла казати про це вчора, але я думаю, тобі потрібно…
Дівчина за самим лише тоном здогадалася, до чого вона хилить, і різко скинула голову.
– Ма, все гаразд. Я… – провела долонею по волоссі. Хотіла всміхнутися, та вчасно збагнула, що краще не варто, і, обхопивши коліна руками, перепросила: – Вибач. Я сама не своя. Реально якась дурня наснилася.
Аміна затримала погляд на судомно зчеплених руках.
– Ти впевнена?
– Так.
Мати помовчала. Певна річ, не повірила. Обоє це усвідомлювали. Рута напружилася, приготувавшись до розпитувань чи нових нав’язливих спроб переконати її піти до психотерапевта, натомість Аміна незворушним тоном запитала:
– Підеш снідати?
Рута безгучно видихнула.
– Я не голодна.
– Уже майже полудень, тобі треба…
– Ма, пізніше. Поїм трохи згодом. Усе гаразд.
– Чай?
– Добре, зроби чаю. – Дівчина скинула з ніг ковдру, підвелася. – Я спершу в душ.
Аміна кивнула та вийшла. Її донька дочекалася, доки кроки затихнуть, наблизилась до дзеркал на дверцятах шафи та прискіпливо себе обдивилася. Не виявивши нічого підозрілого, вона розвернулась і обвела сторожким поглядом кімнату. Потім поволі випростала руку та обережно, ніби боялася, що від доторку вона розсиплеться, лапнула пальцями стіни. Поверхня виявилася сухою та шерехатою на дотик. Не опускаючи руки, Рута визирнула у просвіт між дверима й одвірком. Біло-коричневий килим у коридорі, акрилові шпалери із бронзовим тисненням, двері до ванної кімнати з вузькими горизонтальними вставками з мутно-білого скла – все те саме… крім її кімнати. Дівчина ще раз її оглянула – затамувавши подих і напружившись, наче боялася, що зі стін полізе якась нечисть.
Кімната, звісно, мала збіса крутий вигляд, але це анітрохи не тішило.