Доки світло не згасне назавжди

Хмари розійшлися. Ніч видалася безмісячною, тільки приглушене сяйво зірок залишало на темряві сріблястий наліт. Тимофій, обережно ступаючи, посунув до будівлі. Рута подалася за ним. Вони завернули за ріг і побачили вузький ґанок із пандусом для людей з особливими потребами перед громіздкими дверима з темної сталі.

– Як ми потрапимо досередини? – прошепотіла дівчина. – Глянь на ці двері.

Русецький дістав з кишені зв’язку з двох ключів зі світло-синьою прямокутною пластинкою замість брелока.

– Відімкнемо їх ключем.

– Ем-м…

З іншої кишені анестезіолог видобув латексні рукавички й надів їх.

– Та високотехнологічна хріновина всередині коштує півтора мільйона доларів, – він кивнув на приміщення за дверима. – Думаєш, її замикали б якимось шпінгалетом? Усе відділення на сигналізації, без ключа ми ніяк туди не проникли б. – Він піднявся на ґанок, обстежив замок, вибрав більший із ключів і відімкнув двері. – Я взяв їх сьогодні у батька. Якщо все буде добре, завтра непомітно поверну.

– А раптом… – Рута затнулася, пожувала губу, – а що, як буде не добре?

– Тоді не знаю. – Тимофій пересмикнув плечима, подивився на ключі з таким виглядом, ніби не розумів, звідки вони в нього взялися: – Мабуть, батько десь їх загубив.

Хлопець прослизнув до темного тамбура. Праворуч входу блимав червоним пульт сигналізації. Тимофій підніс до нього синю пластинку. Через секунду пульт стиха пискнув, а вогники стали зеленими.

– Чого стоїш? – покликав її хлопець. – Заходь.

Щойно двері за Рутою зачинилися, Тимофій увімкнув ліхтарик і рушив у короткий коридор. Ліворуч розташовувалося щось на кшталт відкритої кімнати для відпочинку – два дивани, кавовий автомат, круглий стіл зі стільцями довкола. Праворуч було двоє дверей. На перших висіла табличка з написом «WC», на других – «Маніпуляційна». На підлозі стояли три банки з-під фарби та коробки з невикористаною плиткою, до стіни за туалетом тулилася розсувна драбина. Застояне повітря пахло сирою штукатуркою. Хлопець поводив ліхтариком і наприкінці коридору намацав променем двері меншого розміру. На них виднівся логотип компанії «Varian».

– Це тут, – мовив сам до себе.

Він пройшов уперед і відімкнув двері меншим ключем. Переступивши поріг, посвітив ліхтарем на стіну біля входу, відшукав вимикач і клацнув по ньому. Попід стелею з негучним гудінням запрацювали діодні лампи.

Притискаючи руку до серця, Рута застигла на порозі. Перед нею відкрилося залляте холодним світлом приміщення площею півсотні квадратних метрів із блакитною плиткою на підлозі та пофарбованими в туманно-свинцевий колір стінами. Попід стіною ліворуч вишикувалися кілька скляних шаф. Справа розмістився довгий стіл із рядом білих стільців, комп’ютером і двома плоскими моніторами. По центру кімнати височів величезний, завбільшки з дорослого слона та приблизно такого самого забарвлення апарат, верхня частина якого нагадувала підпухлу й дещо вкорочену голову інопланетянина з фільму «Чужий», а масивні бокові лапи скидалися на руки іграшкового робота. Між лапами розташовувалося схоже на гінекологічне крісло з відкидною спинкою, підлокітниками та підголівником із фіксаторами скронь і підборіддя. Вікон не було – лише затулені спеціальними ґратками вентиляційні отвори в кутках стелі.

– Причини за собою двері, – наказав Тимофій.

Рута зійшла з порога, але продовжувала витріщатися на апарат.

– Зачини двері, – хрипким від роздратування голосом повторив хлопець. – Не вистачало ще, щоб хтось знадвору помітив, що тут горить світло.

Цього разу дівчина послухалася.

Тимофій наблизився до апарата й заходився вивчати контролер із двома десятками кнопок на торцевій поверхні лівої лапи. Хлопець утопив кнопку зі значком , потримав палець кілька секунд, після чого вузький дисплей над кнопками спалахнув жовтим світлом.