Суботнього ранку, поки інші учні з мого класу снідали перед телевізором, я пішов до школи.
У дворі було порожньо. Сторож згорнув записку про покарання, яку підписала мама, і поклав папірця до кишені сірої роби. Він дав мені вила, попередивши, щоб я не поранився, і кинув тачку на купу листя під баскетбольним кошиком, який здався мені оком Каїна чи Маркеса.
Я не менше ніж півгодини прововтузився з купою листя, поки сторож прийшов мені на допомогу.
— Я тебе впізнав: це ти був замкнений у шафі. Бути покараним першої ж суботи нового навчального року не менш круто, ніж зуміти замкнути зсередини замок, — зауважив він, відбираючи в мене вила.
Він упевнено всадовив їх усередину купи листя й підняв його стільки, скільки я не розгріб за півгодини.
— Що ти накоїв, щоб заслужити таке покарання? — поцікавився він, утоптуючи листя в тачці.
— Помилився у відмінюванні, — буркнув я.
— Не мені тебе картати: з граматикою в мене завжди було кепсько. Хоча й до прибирання в тебе хисту, здається, немає. Ти хоч щось умієш робити?
Я не на жарт замислився. Але хоч скільки копирсався в пам’яті, так і не пригадав за собою щонайменшого хисту, хоча раптом зрозумів, чому мої батьки так багато уваги приділяли тому піврічному запасу: у їхнього нащадка не було нічого іншого, чим вони могли б пишатися.
— Можливо, ти чимось захоплюєшся, щось подобається більше за інше, може, є якась мрія? — провадив він, підчепивши на вила другу купу листя.
— Приручати ніч! — несподівано для себе сказав я.
Ів, а саме так звали сторожа, розреготався так, що двійко горобців, що сиділи на гілці, вмить ушилися. А я, похнюпивши голову й запхавши руки до кишень, поплентався у другий кінець двору. Ів завернув мене з півдороги.
— Я не хотів тебе ображати, просто відповідь була несподівана, ось і все…
Тінь від баскетбольного кошика видовжилася по двору.
Сонце ще не досягло найвищої точки, і покарання моє не скінчилося.
— А навіщо тобі приручати ніч? Це таки дивна думка.
— Вас у моєму віці вона, певно, теж лякала. Ви, мабуть, просили зачиняти віконниці в спальні, щоб вона туди не вскочила.
Ів з подивом глянув на мене. Обличчя його якось змінилося, він уже не всміхався.
— По-перше, цього не було, а по-друге, якби й було, як ти можеш знати?
— Якщо ж це не так, то що вам до того? — відказав я, ідучи далі.
ebooksa