Викрадач тіней

22
18
20
22
24
26
28
30

— Двір не такий уже й великий, далеко не зайдеш, — зауважив Ів, наздоганяючи мене, — ти не відповів на запитання.

— Знаю, і край.

— Гаразд, я дуже боявся ночі, але ніколи нікому цього не казав. Якщо ти скажеш, як про це здогадався й присягаєшся нікому не казати, я відпущу тебе об одинадцятій, а не о дванадцятій.

— Згода! — вигукнув я, простягаючи йому руку.

Ів ляснув мене по долоні й пильно подивився у вічі. Я не мав жодного уявлення про те, як здогадався, що сторож у дитинстві страшенно боявся ночі. Можливо, я просто спроектував на нього власні страхи. І чого дорослі завжди потребують пояснень?

— Ходімо сядемо, — запропонував він, указуючи на лавку неподалік баскетбольного кошика.

— Ліпше ходімо он туди, — я вказав на лавку на протилежному боці.

— Гаразд!

Як пояснити те, що, коли ми опинилися поруч посеред двору, він видався мені нітрохи не старшим за мене? Не знаю, ні як, ні чому так сталося, тільки я побачив, що шпалери в його спальні пожовкли, а паркет у будинку рипів, і цього він теж боявся з настанням ночі.

— Не знаю, — пробелькотів я трохи наляканий, — мабуть, уявив собі.

Ми довго мовчки сиділи на тій лавці. Тоді Ів зітхнув і, перш ніж звестися, поплескав мене по коліну.

— Гаразд, можеш іти, як домовилися, вже одинадцята. Тільки нікому не кажи. Не хочу, щоб школярі з мене глузували.

Я попрощався зі сторожем і подався додому на годину раніше, ніж мусив, міркуючи, як зустріне мене тато. Він учора пізно повернувся з дороги додому, і тепер мама вже, певно, пояснила йому, чого мене немає вдома. А як він мене покарає за те, що першої ж суботи нового навчального року мені довелося відбувати шкільне покарання? Поки я дорогою додому переймався тими сумними думками, мене вразило дещо незвичне. Сонце вже підбилося високо, і моя тінь здалася мені незвично великою, просто гігантською. Я спинився на мить, щоб до неї придивитися; її обриси не збігалися з моїми, ніби то не моя тінь бігла поперед мене по хіднику, а чиясь інша. Я почав до неї придивлятися й знову побачив фрагмент не з мого дитинства.

Якийсь чолов’яга потягнув мене до незнайомого саду, зняв пасок і добряче відшмагав.

Хоч би як тато сердився, але він ніколи не здіймав на мене руки.

Здається, я здогадався, з чиєї пам’яті зринув той спогад. Те, про що я подумав, було зовсім неймовірне, щоб не сказати неможливе.

Я прискорив ходу, завмираючи від жаху, аби швидше опинитися вдома.

Тато чекав на кухні. Коли він почув, як я кладу ранець у вітальні, відразу покликав мене. Голос у нього був суворий. За все життя батько дуже гнівався на мене не так уже й часто: за погану оцінку, розгардіяш у кімнаті, розібрані цяцьки, нічні вилазки до холодильника, читання допізна з кишеньковим ліхтариком, радіоприймач мами, який я сховав у себе під подушкою, не кажучи вже про день, коли я примудрився набити кишені цукерками в кондитерському відділі супермаркету, поки мама не бачила (зате охоронець пильнував). Але в мене були свої хитрощі, зокрема й сумовита усмішка, перед якою вщухали найжахливіші грози.

Цього разу до них удаватися не довелось, у тата вигляд був не сердитий, а радше зажурений. Він попросив мене сісти перед ним за кухонним столом і взяв мене за руки. Говорили ми не більше ніж десять хвилин. Він розповів мені про різні життєві речі, які я зрозумію, коли стану таким, як він. З усього я зрозумів одне: він іде від нас. Ми з ним бачитимемося так часто, як тільки випадатиме нагода. Але він не зміг мені докладно пояснити, що він розуміє під словом «нагода».

Тато підвівся й попросив, щоб я пішов утішити маму в її кімнаті. До цієї розмови він сказав би «в нашій кімнаті», відтепер же вона буде лише мамина.