Удома мама чекала на мене у вітальні. Вона обняла мене — й обняла міцно, навіть надто міцно, як на мене.
— Ти заблукав? — спитала вона мене, гладячи по щоці.
Певно, по пейджеру вона зв’язувалася з директоркою, інакше як би вона дізналася так швидко?
Я розповів їй про пригоду. Вона наполягла, щоб я прийняв гарячу ванну. Даремно я пояснював, що зовсім не замерз, вона й слухати не захотіла. Ніби та ванна мала змити з нас усі негаразди, які випали нам у житті: від неї пішов тато, я зустрівся з Маркесом.
Поки вона терла мені волосся шампунем, який щипав очі, я мало не розповів їй про свою проблему з тінями, але знав, що вона тому не повірить і скаже, що я знову вигадую, тож вирішив мовчати, сподіваючись, що на завтра знову дощитиме й тіней не буде через затягнуте хмарами небо.
На вечерю мама почастувала мене ростбіфом і смаженою картоплею, тож варто постаратися частіше губитися в лісі.
Мама зайшла до моєї кімнати о сьомій ранку. Сніданок готовий, мені слід лише вмитися, одягнутися й бігом спускатись, якщо я не хочу спізнитися до школи. Насправді ж я дуже хотів би спізнитися до школи, навіть ніколи більше туди не ходити. Мама повідомила, що день буде чудовий, і в неї навіть піднявся настрій. Я почув, як вона спускається сходами, і натягнув на себе перину. Я благав свої ноги схаменутися й більше не красти чужих тіней, а особливо якомога швидше повернути Маркесу його тінь. Звісно, розмовляти зранку зі своїми ногами дещо дивно, але слід поставити себе на моє місце, щоб зрозуміти, що я пережив.
З ранцем на спині Я простував до школи, обмірковуючи свою халепу. Якщо здійснити обмін, не кажучи Маркесу, потрібно, щоб моя і його тіні знову наклалися одна на одну, а для цього годилося б знайти привід підійти до Маркеса та з ним заговорити.
Шкільні ворота були за кілька метрів. Я глибоко вдихнув, перш ніж зайти. Маркес сидів на спинці лави й розповідав друзям свої байки. Наприкінці дня мали висувати кандидатури на старосту класу, тож його виборча кампанія була в розпалі.
Я підійшов до хлопців. Певно, Маркес відчув мою присутність, бо повернувся й зиркнув на мене лихим оком.
— Тобі чого?
Усі чекали на мою відповідь.
— Подякувати тобі за вчорашнє, — пробелькотів я.
— Добре, подякував, а тепер можеш іти гратися в кульки, — буркнув він під хихотіння інших хлопців.
Я відчув якусь силу в спині, силу, що спонукала ступити три кроки вперед, замість відійти, як він мені наказав.
— Ну що там іще?! — крикнув він.
Слово честі, те, що сталося далі, не було передбачене, я жодної секунди не обдумував слів, які сказав цілком виваженим голосом — я й сам здивувався:
— Я вирішив висуватися на старосту класу, хочу, щоб ти це знав!
Тепер та невідома сила тягла мене у зворотному напрямку, до дашка в глибині двору, куди я попростував, як солдат у задерев’янілих чоботях.
Позаду — ані гу-гу. Я чекав на кепкування, але тишу розітнув лише Маркесів голос:
ebooksa