Не знаю, чи передумала Клеа, чи скінчила мій малюнок на піску. Не знаю, чи читала мою записку.
Дорогою назад я волів, аби вона її не розгортала й аби записку взагалі змив приплив.
Можливо, через скромність. Я написав, що думатиму про неї щоранку, коли прокидатимусь, обіцяв, що увечері, заплющуючи очі, бачитиму її великі очі, подібні до старого маяка, який, гордий з того, що його обрали, знову запалив свого прожектора. Можливо, то було не дуже зграбно.
Мені залишалося тільки запастися спогадами на наступний навчальний рік, промінчиками щасливих днів на осінь, коли рано смеркатиме.
У школі я вирішив нічого не розповідати про Клеа. Мені більше не хотілося злити Елізабет.
Ми більше ніколи не їздили до того приморського містечка. Ні наступного року, ні потім. Я більше ніколи нічого не чув про Клеа. Я мірився їй написати до запитання: «Невеличкий закинутий маяк наприкінці молу». Але, написавши таку адресу, я вже зрадив би нашу таємницю.
З Елізабет я поцілувався через два роки після того. Її поцілунок на смак не був солодким як мед і не пахнув полуничною жувальною гумкою, хіба що трохи віддавав реваншем над Маркесом, з яким я тепер був одного зросту. Якщо вас тричі поспіль обирають старостою класу, у вас з’являється певна аура.
Наступного дня після поцілунку ми з Елізабет розсталися.
Я не подавав своєї кандидатури на наступні вибори, і замість мене обрали Маркеса. Я радо поступився йому. Мені до кінця життя остогидла політика.
Частина II
Розділ 4
На зміну страху ночі прийшов страх самотності.
Я не люблю спати сам, а доводиться, бо живу я в невеличкій кімнатці під дахом великого житлового будинку неподалік медичного інституту. Учора мені виповнилося двадцять. Із тим клятим запасом у шкільному навчанні я змушений був відсвяткувати це без друзів, бо не мав часу їх завести. Розклад у медиків щільний.
Дитинство моє залишилося два роки тому під каштаном, у шкільному дворі школи маленького містечка, де я зростав.
Мама прийшла на вручення атестатів, цього разу на роботі її підмінила одна з колег.
Можу присягтися, що за шкільною огорожею бачив постать батька, але мені, мабуть, примарилося, в мене завжди була буйна уява.
Я полишив дитинство на дорозі до школи, де осінні дощі періщили мою спину; на горищі, де розмовляв з тінями, розглядаючи фотографії моїх батьків ще з тих часів, коли вони кохали одне одного.
Я залишив дитинство на пероні вокзалу, прощаючись із найкращим другом, сином кондитера, обнімаючи маму й обіцяючи приїхати, щойно зможу.
Тоді на пероні вона заплакала. І навіть не відвертала обличчя. Я вже не був хлопчиком, якого вона хотіла захистити від усього: і від своїх сліз, і від туги, яка не відступала від неї.
Висунувшись із вікна вагона, коли поїзд рушив, я бачив, як Люк узяв її за руку, щоб розрадити.
ebooksa