Софі не змусила його повторювати двічі й залишила мене наодинці з професором.
— Правила, юначе, — заявив він, — установлені, аби ви могли набути досвіду, не відправивши на той світ надто багато пацієнтів, а набутий досвід дозволяє вам ухилятися від них. Не знаю, як вам удалося це маленьке диво й що вас навело на правильний шлях. Мені буде дуже приємно, якщо ви колись зволите мені про це розповісти, адже я знаю все лише в загальних рисах. Але не сьогодні, бо тоді я буду вимушений вас покарати, а я належу до тих, хто вважає, що в нашій професії головне — результат. Тим часом подумайте про інтернатуру з педіатрії. Якщо в людини є хист, не варто його губити.
На цьому старий професор пішов, не попрощавшись зі мною.
Після чергування й усю ніч у мене було відчуття чогось незавершеного, яке тяжіло наді мною, хоч причин я не міг добрати.
Тиждень видався шаленим, відділення швидкої було переповнене, і мої чергування тяглися довше від звичних двадцяти чотирьох годин.
З Софі я зустрівся в суботу зранку, кола під очима в неї побільшали.
Ми домовилися зустрітися в парку, перед великим басейном, у якому діти пускали іграшкові кораблики.
Вона мені принесла корзинку, повну яєць, а на додачу була ще й баночка паштету.
— Це для тебе вчора завезли в лікарню батьки хлопчика, ти вже пішов, і вони попросили мене тобі це передати.
— Поклянись, що паштет не з кролика!
— Ні, це свинина. Яйця з-під курки. Якщо зайдеш до мене ввечері, я тобі приготую омлет.
— Як твій хворий?
— Йому з кожним днем дедалі краще, невдовзі його випишуть.
Я відкинувся на лавці назад, заклавши руки за голову, й насолоджувався теплим сонячним промінням.
— Як це тобі вдалося? — запитала Софі. — Троє психіатрів випробували все, щоб його розговорити, а ти провів із ним усього кілька хвилин у садку й зумів…
Я надто втомився, щоб дати їй логічне пояснення, яке вона хотіла почути. Софі вимагала раціонального пояснення, а саме його в мене зараз і не було. Слова почали злітати з моїх уст мимоволі, ніби якась невидима сила примушувала мене говорити вголос те, у чому я ще нікому, навіть собі, не зізнавався.
— Хлопчик мені нічого не казав, про хворобу розповіла мені його тінь.
Раптом в очах Софі я побачив той самий розпач, що й у мами, там, на горищі.
Вона кілька хвилин мовчала, а потім встала.
— Справжньому коханню між нами завадить зовсім не навчання, — сказала вона зі слізьми в голосі. — Щільний розклад — лише відмовка. Справжня причина в тому, що ти мені недостатньо довіряєш.
ebooksa