Лео витиснув посмішку і спробував зобразити на лиці розуміння.
— Все о’кей, командире. Я розумію. Якось іншим разом. — У голові промайнула дуже неприємна думка: він аніскільки не жалкує через те, що Джонік йде.
— Дякую, Лео! Удачі тобі! — Гена підвівся, надягнув курку, зробив кілька кроків до виходу і тільки тоді спохватився. — Ой, ще раз кажу, пробач! Геть з голови вилетіло! — Він повернувся до столика і поклав біля своєї піци стогривневу купюру.
— Не парся. — Левко взяв банкноту і підсунув назад до Джоніка. — Я заплачу.
Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, витягнув руку і забрав гроші. А що було робити: діти — це ж як дві маленькі чорні діри…
Левко з’їв обидві піци, допив пиво і неквапно почимчикував додому.
Левко запустив Skype. Дочекався, коли програма завантажиться, і двічі клацнув мишею по піктограмі користувача Simeon.
Насправді таким вигадливим іменем підписався Семен Твардовський — по-простому Сьома, — одногрупник Левка, єдиний, крім нього, слов’янин на Департаменті промислової екології. Семен народився і зростав у Омську. Коли хлопцю виповнилося чотирнадцять, його батько (на той час доктор математичних наук, завідувач кафедри математичного аналізу в Омському державному університеті ім. Ф. М. Достоєвського) отримав запрошення і виїхав на роботу до Факультету наук у Universitе́ Paris-Sud[24]. За два місяці сім’я Твардовських перебралася до Франції. До моменту вступу в КТН Сьома мав французький паспорт (тобто був повноправним громадянином ЄС), у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.
Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацання і приглушене шипіння: Skype налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому виплило опецькувате обличчя Семена: правильний овал з трохи загостреним підборіддям, проникливі неспокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього пилу і світле, типово російське волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець посміхався.
— Сьомо, здоров! — гукнув Левко.
На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.
— О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди — Лєв Толстой у прямому ефірі!
— Хе-е!
— Як ти там?
— Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти. — Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.
— От паразит, — витягнув губи Сьома. — Ми тут в умовах крайньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він кидається фразами «не можу більше їсти»! — Незважаючи на те що і Лео, і Семен отримували стипендію тисячу двісті євро на місяць (якої вистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчуванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоб заощадити грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Європою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінляндії, Італії, Франції, Данії й Німеччині. — Я читав, що на заході України військові склади горять. Твоя робота?
— Та йди ти… — посміхаючись, відмахнувся українець.
— Приїжджай, ми засумували без тебе. Ян уже двічі питав, коли ти повертаєшся.
Чех Ян Фідлер був на шість років старшим за Левка й Семена, останні вісім років жив у Швеції і в даний момент навчався в аспірантурі Департаменту промислової екології. Попри різницю у віці він за місяць після того, як українець і росіянин почали навчання на магістра, подружився з хлопцями (певно, давалося взнаки спільне слов’янське культурне підґрунтя). Чех часто допомагав їм у навчанні, Левко і Сьома брали його з собою в подорожі, тож коли у Лео зародився замисел вирушити у Велику Мандрівку після захисту магістерської, Ян із задоволенням приєднався до друзів.
— Вилітаю з Борисполя післязавтра рано-вранці. Якщо все о’кей, до дев’ятої буду в Стокгольмі.
ebooksa