Твердиня

— Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи струминою своє ім’я в снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я в бетоні.

Народ посміявся (принаймні більшість із тих, хто стояв навкруг господаря вечірки), зрозумівши, що це жарт. Лице мулата скам’яніло.

Попри все Ґрем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з однолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не проявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чорноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, але того дня все обернулось інакше. Місяць тому Ґрема виперли з універу, він посварився з батьком і, як наслідок, лишився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста і переселитись у студентську комірчину… коротше, Ґрем Келлі не витримав.

— Ти хто? — виплюнув він.

Побачивши грозову хмару над своєю головою, Левко змовчав. Сатомі просвердлила його осудливим поглядом.

— Це Лео, мій товариш із України, — замість нього відповів Ян. — Давно хотів вас позна…

— Слухай мене, Лео. — Ґрем підняв підборіддя. — Ти просто лузер із країни третього світу, який може похвалитися лише гострим язиком. А я — американець із «Porsche» он там, під вікнами, і ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку і продовжити срати своїм добірним українським цементом.

Запала мертва тиша. Левко сторопів, не очікуючи на таку відповідь. Він першим «стартонув», і він, безперечно, був неправий, але Ґрем переступив усі межі, відреагувавши по-дикунськи агресивно й ницо.

— Це брудно, чувак, — проказав Ян, винувато блискаючи синіми очима і потираючи долонею залисину, що протягом останнього року окупувала маківку.

Сьома отямився першим.

— Нам тре’ провітритись. — І потягнув Левка на кухню. — Що на тебе найшло?

Напруження спало, хоча минуло чверть години, перш ніж гіркота, викликана інцидентом, остаточно розчинилась у повітрі.

Під кінець вечірки Ґрем пішов до Левка миритись. Публічно простягнувши українцю руку, мулат посміхнувся:

— Вибач, бадді[36], я погарячкував, і мені соромно. Знаєш, певною мірою я фаталіст і вірю, що коли сто тисяч людей в одну мить, подумавши про мене, захочуть, щоб я обісрався, то я обов’язково обісрусь, нахезаю, розумієш, повні штани. А тому я намагаюсь не залишати за собою таких людей. — Рука висіла в повітрі.

Левко розумів, що ці слова проказані більше для публіки, ніж для нього. Якби довкола не було стільки гостей, Ґрем навряд чи вибачився б, швидше за все, він не згадав би про «лузера з країни третього світу». Проте українець не бажав розкручувати конфлікт. Він осягав: якщо не простягне руку назустріч, то перебере вину за інцидент на себе.

Виштовхнувши на обличчя кволу посмішку, Левко потиснув широку, але гладку, наче атлас, долоню американця.

Секунд п’ять хлопці стояли мовчки, зазираючи один одному у вічі, і українець втямив, що мусить сказати що-небудь, інакше їхнє примирення виглядатиме як зважування боксерів перед поєдинком.

— Ти й гелікоптером умієш керувати? — Лео кивнув у бік фотографії на столі.

Сатомі стояла неподалік, із невимовним захватом пожираючи мулата очима. Левка пересмикнуло, він несамохіть стиснув долоню американця сильніше.

— Так. Я відвідував заняття в іллінойській «Helicopter Academy». Довго відмовлявся, але згодом батько переконав мене.