Твердиня

— Не знаю…

— Ти вмієш накладати шину?

— Я не знаю, Ґреме! — люто огризнувся українець. — Я вперше в житті бачу людину з поламаною кінцівкою!

Левко відповз, затулив лице руками і замружився. Провів долонями вниз; спинив під щелепою, обхопивши шию. Тепер він сидів, уперши лікті в коліна, направивши лице до небо. Повільно розкрив повіки. Небесний купол був чистим, але не блакитним. Він не палахкотів приязною синню. Був блідим, якимось сивим, вицвілим. Ґрем і Сатомі німували. Атмосфера пропарювалася, з озера тягнуло солодкавими випарами. «Це повітря отруєне, — подумав Левко, — а нетрища прокляті. Атаучі мав рацію: ми всі здохнемо. Ми забрели надто далеко, і демони не відпустять нас назад… А перед тим, як здохнути, збожеволіємо. І заради чого?! Якихось руїн — довбаної кучугури каменів з фотографії бездарного художника».

Хлопець хрипко розсміявся. Японка косо зиркнула на нього і несамохіть відповзла ще далі по траві.

Небо остаточно втрачало колір, розжарюючись до сліпучого білого. Зненацька Левко насторожився. Над головою не було хмар, не було навіть туманної паволоки, але він чомусь не відчував жару від сонця. Хлопець телющився просто в розпашілу білість, проте в очах не пекло. Не було того приголомшливого ефекту від навали теплого сяйва, котре огорнуло його, щойно він вирвався з нетрів і побачив озеро. Він сидів у тіні.

Українець роззирнувся. Вони були на відкритій галявині, але… в той же час у тіні від чогось.

І знову — дежавю. Він був тут. Так. Чи ні?

Не може бути…

Що за чорт?!

Було щось неправильне у розташуванні тіней біля озера. Лео довго не помічав цього, оскільки після стількох днів під покровом тропічного лісу (куди світло не проникало, а якщо й пробивалось, то тільки розсіяне, не здатне породжувати тіні) мозок відвик від правильного геометричного розподілу світла й тіней. Хлопець підвівся. За місцем, де він знайшов Сатомі, тяглася смуга високого очерету. Комиші заступали озеро і те, що було за ним. Розгрібаючи руками цупкі стебла, українець взявся продиратися до водойми. Крок, другий, третій… Під кедами захлюпала вода. Очерет ущільнився, лихо заскрипів, не піддаючись. Але Левко не відступав. Скоро вода сягнула колін, у кеди поліз глинистий намул, а тоді… комиші скінчилися.

Левко стояв по коліна у теплій воді і, не змигуючи, зирив перед собою. Протилежний берег прямовисно злітав до неба. Вертикальний схил сягав заввишки п’ятнадцяти метрів і був рясно вкритий рослинністю. Лео посунувся ще на крок уперед, не вірячи власним очам. Щелепа відвисла. Крізь діри у зелені пробивалися частини кам’яної стіни, що повторювала мури Саксайуамана: прямі лінії, закруглені кути, ідеально припасовані одна до одної грані. Все точно таке саме, за винятком одного: брили були устократ більші за й без того немалі камені Саксайуамана.

Хлопець повів очима вгору, всюди спостерігаючи те саме: колосальні, майстерно оброблені моноліти. Це не схил пагорба. І не спад урвища. Перед ним — стіна.

Нагорі стіна обривалася рівною горизонтальною крайкою. Левко не так побачив, як інтуїтивно осягнув, що це лише перший виступ. Над ним здіймається ще один, а далі — ще і ще. Українець стояв надто близько, через що не міг їх бачити, але припускав, що саме верхні щаблі муру, котрий налічує десятки метрів у висоту, заступали сонце. Те, що він сприйняв за улоговину з продовгуватим озером, на ділі виявилося ровом перед височенною кам’яною твердинею. Їхньою Твердинею.

Ззаду заплюскало. З очерету вийшла Сатомі.

— Що тут? — почала вона і затнулася. — Ой…

Левко проігнорував її.

Зацікавлений, до них пробрався Ґрем. Американець виткнувся з комишів і завмер, не насмілюючися йти далі. Всі троє стояли шоковані, викинувши з голів усе, крім руїн.

— Це те, що я думаю? — порушив мовчанку Ґрем.

Українець поворухнувся. Запустив пальці у відросле волосся і зімкнув їх на потилиці.