Твердиня

На щастя, пласкоголового не було.

Росіянину відповіли напрочуд стримано. Лео навіть не підняв голови, зіщулившись, наче в очікуванні удару.

Проминувши столи, Ґрем непомітно смикнув Сьому за кофту.

— Ти бачив? Що це з ним? — прошепотів мулат.

— Поняття не маю, — не ворушачи губами, видав Семен.

— Він схожий… — підборіддя Сатомі смикнулось, — він схожий на диявола.

— Тс-с… Вдавайте, що все гаразд.

Сказати легше, ніж виконати. Сьома відчував, як паніка набирає обертів, кришачи його мозок, наче капусту, перемелюючи, розриваючи всі думки, і таким чином лишаючи беззахисним. Він давно нічого не контролював, а тепер — це вже взагалі баста! — він переставав розуміти.

І ще оте число — 228 — не давало спокою. 1 червня… 228…

Трійця ввійшла до намету-їдальні, де не лишилось нікого, крім кухаря.

— Вільна каса! — викрикнув італієць, побачивши хлопців і дівчину.

— Добрий ранок, Марко, — махнув п’ятірнею Семен.

— Привіт, професоре! Як спалося?

— Кепсько.

— Ви щось сьогодні пізно. Я вже збирався прикривати контору.

— Заспали через бурю.

Сьома старанно зображав безтурботність, виставивши на крок попереду тривимірну копію самого себе. Сатомі й Ґрем стояли за його спиною, все ще мовчазні й розгублені після того, як побачили Левка.

— А-а… — Кухар по-італійському замашисто скинув руки. — Файно вчора колотило.

— Та так, нічогенько.

— О’кей, друзі, що будемо замовляти сьогодні? Хрусткі курячі шматочки? Смачний і поживний біґ-тейсті? Може, класичне меню? — Марко спробував відтворити акцент, із яким розмовляють мешканці південних штатів США. — Якщо серйозно, мої друзі, салату більше нема, зате котлет лишилось по дві порції на рило. Як вам таке? Можу поклястись на кучугурі Біблій, ви не сподівались, що таке щастя очікуватиме лінюхів, які сплять ледь не до півдня.