Твердиня

«Чорт!» Він справді може. Хлопець не зовсім ясно уявляв процес (як це — табуреткою прищемити одне яйце?..), але не сумнівався, що той псих на таке здатен.

— Я… не…

Лео засмикався і ще раз спробував відсунутись. Кіспе зловив хлопця за футболку вільною рукою.

— Він сновида, він ходить уночі! — несподівано вигукнув Сьома. — А потім нічого не пам’ятає. Це правда!

Амаро повернув голову, відчуваючи, що й без того немилосердний біль посилився, — цього разу хвиля не відступила, і Кіспе став морщити носа. Підпухлини вполовину закривали очі, Семен розтікався. На мить біль став настільки нестерпним, що витіснив думки з голови. Карлик навіть забув, задля чого спустився до хлопців. Отямившись трохи, Амаро більше не міг ні про що думати, крім одного — КОКАЇН. Усе, що йому зараз треба, — це хороша доза кокаїну. Закласти ніздрі і відключитись, витурити до дідькової матері клятий біль з макітри. А студентики нікуди не дінуться. Розбереться з ними пізніше.

«Може, він і правду каже», — подумав коротун.

Новий приступ. Недоросток застогнав, спохватився і відштовхнув Левка від себе:

— Все одно не вірю тобі, шмаркачу, але… мушу… мені треба… йти… — (болить… болить!.. Господи, як вона БОЛИТЬ!). — Після обіду ти прийдеш до мене і… — (швидше… не гай часу… БІЛЬ НЕ ЧЕКАЄ!), — …і все розповіси. Якщо відмовишся, влаштую тобі водні процедури, після яких… після яких… гр-р-р… — Амаро збирався сказати «…після яких ти здохнеш або ж навчишся дихати задницею», але не зміг. Від думки про наркотики організм збунтувався. Тряслись тепер не лише руки, а й дзьобоподібна голова і навіть губи. Перуанець вишкірився, цвіркнув: — Після обіду, — все, що зміг витиснути з себе, після чого, важко дихаючи, ретирувався.

Ґрем підступив до порогу і визирнув у галерею. Провів горбатий силует очима.

— Пішов.

Семен і Левко синхронно зітхнули з полегшенням.

— Дякую, — сказав Лео росіянину. — Спасибі, що втрутився і допоміг.

— Та нема за що. То була твоя ідея, — знизав плечима Сьома. — Я лиш розвинув її. — Насправді ідей у Левка було рівно нуль, він просто ляпнув «не пам’ятаю», а Сьома вхопився за фразу.

— Що з ним таке? — поцікавилася Сатомі, киваючи на прохід, у якому зник Амаро.

— Може, абстинентний синдром, простіше — наркотична ломка, а може, він хворий, — механічно, без жодного виразу на лиці, пояснив Сьома.

Українець рвучко перевернувся, проповз навкарачки по матрацу в інший кут «нори», розкидав наплічники і дістав білу прим’яту торбинку.

— За діло!

— Яке діло? — поблажливо і трохи знущально озвався Ґрем (так батьки напоумляють юних, але вже амбітних дітей, що беруться зводити повітряні замки). — Нас викрили, і після обіду…

Левко скочив на ноги і випростався так стрімко, що американець замовк. Семен знизу вгору позирав на приятеля і бачив, як шалено палають закривавлені очі. Ось воно — те, через що такі люди необхідні у подорожах, люди, яким не потрібне лідерство заради лідерства, але які завжди переберуть штурвал, коли в інших безсило опустилися руки. Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу. Придивляючись до українця (і незважаючи на те, що в глибині душі Сьома досі сумнівався, чи хоче тікати), росіянин вирішив спробувати. Паїтіті нікуди не дінеться. Паїтіті зачекає.

— Я срав з високої гори на те, що нас викрили, як і на те, що станеться після обіду, — слова поскрипували, вилітаючи з наелектризованої глотки Левка, — бо після обіду нас тут уже не буде. — Хлопець виклично подивився на мулата (той майже відразу сховав погляд), зробив паузу і напористо, наче релігійний проповідник, доказав: — Якщо інших пропозицій немає, тоді до роботи! Маємо подрібнити це чортове зілля.