Ґрем стояв на чатах, стежачи, щоб їх вдруге не застукали зненацька, поки Сатомі, Семен і Левко рвали квіти і листя бруґмансії на дрібні шматочки. Приблизно через півгодини закінчили. Годинник показував чверть на одинадцяту — саме час для Сатомі йти до Марко й допомагати готувати обід.
— Як мені його пронести? — спитала дівчина, відчуваючи легке запаморочення від усе ще тривкого аромату квіток.
Сьома хотів нагадати їй, щоб не торкалася руками до губ чи рота, але, побачивши, як Сатомі тримає розчепірені пальці (наче немовля, що зачерпнуло ручками пригоршню власних какашок, внаслідок скрупульозного аналізу осягнуло ґрунтовну хибність своїх дій і тепер, виставивши долоньки якнайдалі від себе, чекає маму, яка прийде і все вимиє), передумав.
Левко поліз у свій рюкзак і витягнув звідти сумку-кенгуру, що чіплялася на пояс. Під час мандрів він тягав у ній гроші і документи, в найдешевших хостелах не знімаючи навіть під час сну. В Паїтіті вона стала непотрібною.
— Візьми ось це. Надягни на голе тіло, а зверху прикрий футболкою і кофтою. Ніхто нічого не запідозрить, бо сьогодні холодно.
Японка кивнула, приладнала сумку, підтягнула ремені. Тоді разом з українцем стала наповнювати її шматочками бруґмансії. За хвилину сумка була повною, а на матраці лежало ще мінімум три чверті від загальної кількості покришених листків і пелюсток.
Стоячи пліч-о-пліч, вони дивились на купку блідо-жовтих і зелених шматків рослини. Може, однієї сумки досить? А якщо ні, то скільки треба?
— Я ще можу в рукави напхати, — запропонувала Сатомі.
Манжети толстовки міцно облягали зап’ястки. Українець посмикав за них і погодився.
— Добро, наштовхуй. Тільки не переборщи, щоб не випирало, як у Шварценеггера.
Та навіть після цього у них лишалось половина того, що Левко нарвав із дерева.
— Я, до речі, давно хотіла спитати: скільки мені кидати? — озвалась японка.
— Сьома? — Лео зиркнув на росіянина.
Той розвів руками.
— Не знаю. Концентрація алкалоїдів залежить від пори року, кількості опадів тощо. Це основна причина отруєння бруґмансією — ніколи не знаєш, коли спинитися.
— Значить, кидай усе, що є, — жорстко промовив Левко.
— Лео, хтось із них може померти, — зиркнув спідлоба Сьома. Він не збирався труїти на смерть чотири десятки невинних людей… Ну гаразд, відносно невинних. Та все одно не бажав їм смерті. — Це дуже небезпечно.
Дівчина переводила погляд з одного хлопця на другого, чекаючи, що вони вирішать.
— Мені начхати. Я переживаю лиш за те, щоб доза не виявилась малою. Якщо хтось з них відкине копита… — Лео стиснув зуби і підтягнув верхню губу. — Ну що ж — така їхня доля. — Він оглянув рештки отруйної рослини і обернувся до Сатомі: — Викинеш усе, все до останнього клаптика, потім повернешся — скажеш, що йдеш у туалет чи щось таке, — і забереш решту. Зрозуміла?
Дівчина ствердно мотнула головою.
ebooksa