Ганнібал

— Будь ласка, продовжуйте, містере Верджер.

— Тож я натягнув петлю перед своїм великим дзеркалом, просунув у неї голову й, тримаючи механізм розчеплення однією рукою, задовольняв себе іншою та все чекав на його реакцію, але так нічого й не помітив. Зазвичай я добре читаю людські емоції. Він сидів на стільці в кутку кімнати. Схрестив ноги й зчепив пальці на коліні. Потім підвівся й запустив руку в кишеню піджака, так елегантно, мов Джеймс Мейсон[29], що витягає запальничку, і мовив: «Не бажаєте аміловий поппер?»[30] Я подумав: ого! Якщо дасть мені одну пігулку зараз, то йому доведеться постачати мені їх до кінця життя, щоб не втратити ліцензію. Вічний рецепт на ліки. Ну, якщо ви читали звіт, то знаєте, що то було дещо більше, ніж амілнітрит.

— «Ангельський пил», інші метамфетаміни й трохи «кислоти», — відповіла Старлінг.

— Ого-го, так? Він підійшов до дзеркала, у яке я себе роздивлявся, копнув його ногою при підлозі й узяв один осколок. Я тоді вже злинув. Він наблизився до мене, дав уламок скла, зазирнув у вічі й мовив, що мені, певно, буде до вподоби зрізати ним шкіру зі свого обличчя. Він випустив псів. Я згодував їм власне лице. Кажуть, багато часу пішло на те, щоб зняти всю шкіру. Я сам не пригадую. Доктор Лектер зламав мені шию за допомогою петлі. Лікарі дістали мій ніс, коли прочистили собакам шлунки, проте шкіра вже не прижилася.

Старлінг трохи забарилася з відповіддю, перекладаючи папери на столі.

— Містере Верджер, ваша родина призначила винагороду після того, як доктор Лектер утік з-під варти в Мемфісі.

— Так, мільйон доларів. Один мільйон. Ми поширили оголошення по всьому світу.

— А ще ви запропонували винагороду за будь-яку корисну інформацію, не просто за звичайне затримання й засудження. Ви мали б ділитися цією інформацією з нами. Ви завжди були чесні перед законом?

— Не зовсім, але ділитися особливо було нічим.

— Звідки ви знаєте? Ви самостійно перевіряли якісь підказки?

— Так, і то настільки, щоб переконатися в їхній марності. Чому б і ні — ФБР ніколи й нічого нам не казало. Ми отримали наводку з Криту — вона виявилася даремною, і ще одну з Уруґваю — її ми теж не змогли підтвердити. Я хочу, аби ви зрозуміли: річ не в помсті, міс Старлінг. Я пробачив доктору Лектеру так само, як наш Спаситель пробачив римським солдатам.

— Містере Верджер, ви повідомили моє керівництво, що наразі отримали інформацію, варту уваги.

— Подивіться в шухляді, що в крайньому столі.

Старлінг дістала з сумочки білі бавовняні рукавички й наділа їх. У шухляді лежав великий конверт із обгорткового паперу. Цупкий і важкий. Вона витягла з нього рентгенівський знімок і піднесла до яскравої горішньої лампи. То був рентген лівої руки, травмованої. Вона перерахувала пальці. Чотири плюс великий.

— Погляньте на п’ясні кістки, розумієте, про що я?

— Так.

— Порахуйте міжфалангові суглоби.

П’ять суглобів.

— З урахуванням великого, у цієї людини було шість пальців на лівій руці. Як у доктора Лектера.

— Як у доктора Лектера.