Чотар м’яко вивільнив руку, прочинив дверцята.
– Та дослухайте хоча б! – Ольга вже не приховувала відчаю. – Моя донька захопилася таким собі богемним фотографом, Євгеном. У нього шило в задниці, постійно тягне на пригоди. Він підбив Яну податися світ за очі, у мандри.
– Обоє дорослі й повнолітні. Чи дівчину примусили?
– Ні. Вона хоч і зірвалася з місця, не довго думаючи, усе ж поставила мене до відома…
– Стоп. Далі не треба. Ви в поліції те саме говорили?
– Звичайно.
– Склад злочину відсутній. Мають повне право не брати у вас жодних заяв.
Чотар подався вперед, виставив ліву, кульгаву ногу назовні. Ольга знову вчепилася йому в руку.
– Але вже кілька днів я нічого про Яну не знаю! Євгена вбито! Труп знайшли тут, у вас, у Шацькому районі! Недалеко там якесь село Піщане, і…
Вона проковтнула решту слів, побачивши, як змінився вираз його обличчя.
– Ви, власне, чим займаєтесь, Ольго? – голос теж невловимо помінявся.
– У мене два магазини брендового одягу в Києві. Жіночого.
– Освіта?
– Вища. Я економіст. Навіщо вам?
– Бізнесом своїм займаєтесь. З вищою освітою. Ніби мозок правильно влаштований. Ви завжди так переговори ведете з потенційними партнерами – починаєте не з того, що важливо? – Ольга промовчала. – Вас Тетяна не навчила? Відразу б із Піщаного почали. Менше б часу згайнували.
Чотар затягнув ногу назад, захряснув дверцята.
– Поїхали.
– А риба?
Він зиркнув у вікно.
– Ну, коли ми вже тут… Решта почекає. Нікуди вже не запливе. Не зіпсується, бо копчена ж.