Темні таємниці

6

У садку Чотаря стояв столик.

Його накривала тінь від розлогих гілок старих яблунь та вишень. Сад весь виглядав старим, мовби його намалював провінційний художник-пейзажист позаминулого століття. Жодних фантазій, жодних алюзій, без претензії на модерн. Зате максимально точне, буквальне відтворення часу, застиглого серед фруктових дерев та кущів малини, порічки й аґрусу. Сонячні промені пробивалися крізь густе листя тонкими стрижнями, у їхньому світлі між гілками бриніло мереживо павутиння. Самі ткачі – павуки – не ховалися, мостилися по центру, навіть виглядали виклично: не чіпайте, мовляв, мухами станете. Дрібні мухи теж ширяли скрізь, принципово ігноруючи призначені для них тенета. Основна дорога губилася за двома паралельними вулицями, і тут, у дворі, було незвично тихо для міста. Для повноти картини бракувало глиняного полумиска з фруктами, таці з бубликами й самовара – або закіптюженого чайника, у якому запарювали замість заварки вишневі й смородинові гілочки.

Ользі якоїсь миті здалося: тут уже пахне варом, від запахів приємно паморочиться голова. Корінна містянка, звична до зимових садів та погано доглянутих парків і скверів, не відчувала себе тут у звичному середовищі. Та дискомфорту таке занурення в старий пейзаж теж не створювало.

Вона вмостилася за столом на розхитаному дерев’яному стільці з вигнутою спинкою. Поки чекала, Чотар перевдягнувся. Зараз до неї вийшов діловитий, підтягнутий чоловік у чистій футболці, чорних джинсах та сандалях, крізь отвори в яких визирали строкаті шкарпетки. У кожній руці тримав по кухлю, вона відчула – кава, залита окропом. Поставивши біля неї синій кухоль із рожевим котиком, собі залишив білий із великими літерами «BOSS».

– Назар кави не п’є. Каже – шкідливо.

– А чай?

– Гілочки заварює. Чи пагінці.

– Я чомусь так і подумала.

Ложечок Вадим не приніс. Ольга відпила зі свого кухлика, погойдала його, аби краще заварилося. Свою каву Чотар поки не чіпав. Витягнув під столом кульгаву ногу, обперся ліктями об стіл.

– Домовимось одразу: у казочки про різних там упирів не вірю. І про дорогу прокляту теж. Але вони є.

– Упирі й дорога?

– Казочки. Причому гуляють трохи більше року. І саме це мене найбільше насторожує. Тому я з вами зараз і говорю.

– Не зовсім розумію.

– Страшилки почали ходити не так давно. Хтозна, раптом вони мають свій, місцевий ґрунт. Тільки ж я не збирач фольклору. Визнаю: раніше міг нічого не чути, бо то не входило в коло моїх інтересів. Але чому історії ожили?

– Не знаю.

– Я теж. Зараз ви дали мені привід розібратися в цьому.

Завітати в Піщане офіційно. Чи легально, якщо хочете. У поліції таки нема підстав заводити кримінальну справу. А ми з вами шукаємо дівчину Яну, яку останній раз бачили там.

Ви мене попросили. Якщо хочете – найняли.

– До речі, скільки?