– Якщо її здоровий спосіб життя або факультет, який закінчила, стосуються зникнення вашої Яни – тоді не зайва.
А так… Не має значення.
– Що ж має?
– Нічого. Тетяна неправильно вас спрямувала. Я не шукаю зниклих київських дівчат.
– Місцевих шукаєте?
– Ніяких не шукаю. Самі бачите, рибою торгую. Забираю її по приватних коптильнях. Потім по неї приїздять замовники. Може, спробуєте наших вугрів? Раптом сподобаються й алергія мине? Клин клином вибивають, буває.
Подумки Ольга повільно порахувала до десяти.
– Ви працювали в карному розшуку.
– Хіба це заважає торгувати копченою рибою?
– Ви якось знайшли викрадену дівчину. Доньку місцевого бізнесмена, прізвище Миронюк. У нього виникли проблеми, на місці магазину хтось крутий хотів щось будувати.
Миронюк уперся, невдовзі зникла донька.
– Багато, бачу, ви знаєте.
– Не так, щоб дуже. Але достатньо. Це було два роки тому. У поліцію Миронюку ходити заборонили, та він і сам не довіряв їй. Зате добре знав вас, прийшов по допомогу. А ви знали тих, хто створив проблеми. І повернули дівчину. Неушкодженою.
– Їй мізинець відтяли, – мовив Чотар глухо. – Верхню фалангу.
– Щоб батько не думав довго.
– Кажете – неушкодженою.
– Могло бути гірше.
– Могло. Тільки все одно я дівчину не шукав аж так. Знав, до кого йти. Пішов. Домовився. Переконав.
– Ага. Розбили одному голову своєю ковінькою. Другому зламали ногу. У коліні.
– Перебільшення. З мене роблять супермена дарма.