Дівчина стояла й чекала незворушно, звикла не зважати на фокуси клієнтів. Чотар теж мовчав. Ольга глянула на офіціантку.
– Курячий розсіл, медальйони з телятини.
– Попільничку, якщо можна, – вставив Вадим.
– Не курять у нас, – дівчина намалювала на обличчі каяття. – Для вас?
– Знаменитий салат із вугра. Каву.
Щойно офіціантка відійшла, Ольга вкотре за день визвірилася:
– Слухайте, опікати мене не треба. Говорити за мене теж. – На вашу свободу тут ніхто не зазіхає. Можу взагалі поїхати.
– Шантаж. Казали, вам цікаво. Уже ні?
– Цікаво. Тільки вам зі мною не дуже. Зараз поговоримо з людиною. Потім дійте самі, на власний розсуд. Без огляду на мене. А я по-своєму.
Ольга трохи подалася вперед, у голосі з’явилася скрадлива іронія.
– А ви ображаєтесь, Чотарю. І з жінками не вмієте спілкуватися.
– Хіба з вами треба якось по-особливому? Для мене всі статі рівні.
– Але вас дратує, що не можете загнати жінку під лавку й навіть просто давати вказівки.
– Не маю нічого такого на меті.
– Маєте.
Тепер уперед подався Чотар.
– Це вам подобається думати: усі кругом сплять і бачать, як би вимуштрувати, наказати, загнати під лавку тощо. Спокійніше ставтеся до життя, Ольго, спокійніше. Тут не Київ, навіть не Луцьк, куди потроху доходять столичні настрої. Ви приїхали туди, де зовсім інші цінності й звичаї.
– Вирішувати за інших – це, по-вашому, цінності. Суду, як кажуть, усе ясно.
За суперечкою обоє не помітили, як у ресторанчику з’явився новий відвідувач. Він зупинився при вході, покрутив головою, безпомильно визначив, хто потрібен, і перетнув зал. На нього звернули увагу, коли наблизився. Чотар спершу розвернувся всім корпусом, потім підвівся, грюкнувши стільцем, запитав:
– Степан Юрійович?
ebooksa